В одному із попередніх постів я писав про мої роздуми щодо роботи в державних органах з точки зору молодої людини, яка тільки но шукає свого призначення в житті і стає на кар’єрний шлях професійного розвитку.

Повний текст посту.

І так, шукаючи відповіді на запитання що ж саме мотивує більшість моїх однокурсників і випускників інших юридичних вузів йти на держслужбу, я пішов на роботу в Західне представництво Уповноваженого Верховоної Ради з прав людини. Установа начебто серйозна, підзвітна лише власне Омбуцмену, а відтак і Верховній Раді напряму. Тут не має бюрьократичної вертикалі і головне завдання цього органу насправді благородне – захищати права людини. Я хотів побачити систему з середини. Мені було цікаво хоча б трішки зрозуміти як все працює, а також і відчути себе у якості моїх багатьох колег.

Що ж з того всього вийшло? Читайте далі.

Буде цікаво 🙂 Особливо корисно для тих, хто ще вагається.

Не скажу, що складно було пробитися. Навпаки. За збігом обставин там якраз «звільнилося місце» (Ой, як не люблю цієї фрази. Таке враження, що місця праці – це суцільні лотки, для яєць. В одну лунку поміщається лише одне). Потім інфа якимось чином поширилася, я її підхопив і вже доволі скоро з’явився на Винниченка 12. Не буду вдаватися в деталі процесу, але скажу лише, що про жодну взаємовигоду при моєму прийнятті мови не йшло. Все обійшолося без рєшалова, як це буває в багатьох подібних випадках.

Про жодну зарплату мови теж не йшло. Все лише на громадських засадах. Зате неповний робочий день, тож після 14:00-15:00 я продовжував займатися своїми справами та іншими проектами.

Yes. Я так загорівся. Робота в сфері прав людини. Якраз те, про що я мріяв. Після мого приїзду з Індії, фактично більше ніж пів року перед цим моментом, я невпинно подавався на різноманітні проекти, роботи чи стажування в ООН та інших міжнародних правозахисних інституціях (на жаль безрезультатно). Нагадую, що я прожив у Індії з кітня по вересень 2010 року, працюючи на міжнародну юридичну неурядову організацію International Council of Jurists, а також мандруючи по крахні у вільний час, якого було вдосталь 🙂

Багато постів про Індійський досвід.

Початок роботи в представництві Омбуцмена виглядав для мене своєрідним кроком назад. Але нехай. Попрацюю деякий час,  наб’ю руку, запишу в CV і потім перейду в ООН. Крім того сам подивлюся, як воно працювати в українських органах, від чого я попередньо реально відхрещувався і оминав десятою дорогою. Це теж був своєрідний крок через самого себе, що додав мені +1 експи у прокачці мого героя.Я приступив до діла в кінці липня 2011 року..

На першій зустрічі зі стафом (коллективом, від англ. staff) при відповіді чому я хочу з ними працювати, я заявив, що вірю в правосуддя і хочу допомагати людям. Ну як у фільмах про молодих амбіційних зелених випускників. В нас люблять говорити – молодий спеціаліст. Часто вживається у трудовому законодавстві, як мені підказує пам’ять. Хе-хе. Такі слова теж викликали легкий сміх у інших. Та й мені зараз смішно, але насправді я вірю в це…

Додам – реально прикольні люди. Від керівника до секретаря всі до мене чудово ставилися, ми щодня разом обідали, я відчував підтримку і завжди отримував відповіді на мої запитання. Люди досвідчені, які прокрутилися вже не один рік у цій системі. В принципі нескладно уявити себе за декілька років, якщо подивитися на осіб, які варяться в тому ж казані довше. Це явно не мій тип. Я не кажу, що поганий чи мені не подобалося. Просто себе я уявляю в майбутньому зовсім іншим. Придивіться і Ви, коли йдете переходите у нове середовище. Можна відразу намалювати собі перспективу.

Йдемо далі…

Кращого місця для реалізації таких благородних цілей годі і знайти, тож я приступив до роботи. На жаль комп був стареньким і повільно працював. Мій леп-топ не вийшло залучити, оскільки жодного вай-фай, а кабель ethernet чомусь подавав сигнал лише до стаціонарного робочого компа. Знаю, що в судах, одним із вимог при прийнятті на роботу є наявність власного комп’ютера взагалі. Мій же офіс знаходився на першому поверсі в самому центрі поряд з Облдержадміністрацією. Вхід відразу з вулиці. Всередині просторо, чисто і охайно. В керівника на бек-вокалі постійно грає джаз чи інша спокійна високо інлетектуальна музика. Рай, а не робота, для державного службовця.

Для ознайомлення я перечитав всю законодавчу базу, що регулює нашу діяльність. Крім того мені дали переглянути щорічні звіти пані Карпачової перед Парламентом про стан достимання законності в нашій державі. Там було багато цікавих кейсів, але ж хотілося практики. Саме для цього я прийшов туди волонтером.

Спочатку відвідувачів було зовсім небагато. Скажімо по 4-7  в першій половині дня, поки я займав пост. Мені пояснили що це час, коли більшість людей пораються на дачах, а справжній двіж почнеться з вересня. Крім того окремі напливи, беззахисних відбуваються під час повного місяця. Еееееееееее. Ок. Подивимося.

Абсолютна більшість відвідувачів це пенсіонери, які приходили до нас, як до останньої інстанції після ЖЕКів, місцевих рад, міліції, прокуратур, судів і т.д. Принамні в половини з них дрібні проблеми з сусідами. Типу: «він мені перекрив прохід до спільної кладовки чи туалету колишньої комуналки». Було кілька психічно хворих, котрі регулярно оббивають пороги численних інстанцій, не забуваючи і про нас. Всюди їх вітфутболюють і найкраще, що ми могли зробити, це кивати головою і вислуховувати 2 години монологу. За деякий час вони поверталися і розказували цю саму історію або трішки модифіковану з новими фактами. Цим всім людям потрібна допомога, але не від Омбуцмена…

Були і справжні серйозні справи, де представництво Уповноваженого реально робило цілеспрямованих кроків до вирішення проблеми. Про одну з них я коротко писав тут.

Згодом я зрозумів і це було підтверджено співробітниками, що відсоток осіб, яким реально потрібна допомога і наше представнцтво може їм у цьому допомогти, дуже малий у порівнянні з рештою водички. Лише 15% справ це ті, за які варто братися. А уявіть скільки з них зависнуть у повітрі і нічим не закінчаться. Такий коефіцієнт корисної дії мене реально не задовільняв…

Я задав собі запитання: «Що я молодий, прогресивний випускних одного з найкращих університетів країни, володіючий п’ятьма мовами, маючи досвід роботи в чотирьох країнах, відвідавши при цьому більше тридцяти інших, роблю тут?». Звучить доволі егоїстично, але без конкретно поставленого запитання, не буде конкретної відповіді. До речі відповідь досить швидко пролунала в моїй голові: «Займаюся  ,***ньою». Ну ви зрозуміли. Включіть трішки фантазії. Не будьте такими прямолінійними. Я доволі стриманий і вихований у своїх висловлюваннях 😉

З того моменту я почав активно шукати шляхів виходу з цієї ситуації. Інакше наступила б ментальна криза, а у гіршому випадку депресія. Я це добре розумів і за короткий час прочитав масу мотивувальної літератури, кілька книжок, написаних успішними людьми і в моїй голові почали формуватися креативні ідеї.

Дуже добре пам’ятаю одну фразу з сайту www.stevepavlina.com. В перекладі на українську вона приблизно звучить так: «Якщо те, чим ти займаєшся на даний момент, тебе не мотивує, не доповнює, не надихає, не стимулює до росту; Якщо, прокидаючись зранку, ти бідкаєшся від небажання йти на роботу; Бий на сполох і змінюй цю ситуацію як можна швидше. Інакше ти просто марнуєш своє життя». Шукай спочатку шляхів до відступу, а потім і до контратаки. Останні слова я вже десь попередньо писав, але не пригадую 😉

Це не означає, що варто от вже все кидати, стригни голову і йти у монахи, щоб, медитуючи, знайти істину. Просто починайте шукати свого призначення. Найголовніше соб усвідомити, що так далі бути не може і робити поетапні кроки на шляху до змін…

Після цього переломного моменту я ще мабуть місяць просидів у кріслі правозахисного офісу. Зате з першого дня я почав шукати на що мені варто переключитися, щоб нова діяльність відображала мою суть, надихала мене і приносила гроші.

Перебравши багато варіантів я зупинився на створенні англомовного туристичного веб-сайту по Україні. В ньому я поєднав те чим виділяюся серед більшості. Адже, якщо ти щось робиш краще за інших, то у тебе більше шансів досягти успіху. Це одна із закономірностей всесвіту. Я добре знаю англійську, перечитав десятки путівників, чудово знаю свій край і сам я є затятим туристом. До мене чи не щодня звертаються за порадами що? куди? як? Моя сім’я великою мірою живе з туризму. До цього додайте туристичний бум в Україні і перехід більшості можливої аудиторії в он-лайн. Варіант чудовий. Тепер залишається лише його розвивати.

Десь на початку жовтня 2010, я побажав успіху співробітникам і пішов реалізовувати свої мрії.

Це було щось зовсім нове для мене. Я і програмування, веб-сайти? Гиииииииии. Тим не менше, щодня я вчуся нового і щодня я прокидаюся з бажанням приділяти час своєму сайтові. Згадую як складно давалися перші кроки ще у вересні. Найскладнішим було технічно оволодіти азами, щоб запустити сторінку. Наразі в мене є більше шістдесяти сторінок і я пищу від радості кожному позитивному відгуку. Коштів з сайту наразі надходить зовсім мало, але ж це лише початок…

Є дуже багато технічних моментів, в які я не вдаватимуся на даний момент, а залишу це на інший пост про те, як людина, далека від програмування і IT, може сама створити сайт, що генерує прибуток.

А, до речі, ось він: ww.ukraine-travel-secrets.com

Хоча такий сайт має класне практичне призначення для іноземців, ним я мало допомагаю в першу чергу таким самим, як я. Таким чином зародилася ідея і цього сайту, яку я почав потроху реалізовувати буквально в кінці 2011 року.

Але це вже я занадто далеко забіг…

Повертаємося до теми цього посту – Робота в державних органах з точки зору молодої сучасної людини. Я частково відкрив як це виглядало в мене у предстваництві Уповноважено Верховної Ради з прав людини.

Якщо когось трішки зачіпила дана коротенька розповідь і він/вона зуміли дочитати до кінця, поділіться зі мною та іншими як ситуація в органах виглядає у Вас. Для наших молодших друзів буде простіше зробити вибір, якщо більш-менш орієнтуватимуться на що розраховувати. Комусь це сподобається, а комусь і ні…

Чи є насправді що робити молодій прогресивній людині на державній службі? Хтось зумів знайшли своє призначення у комерційних структурах високого професійного рівня. Комусь можливо краще підходить бути вільним художником, непідвладному вказівкам зверху? А за когось можливо домовилися, щоб “зайняти місце”? Хтось робить те, що хоче і прагне до цього, а інший пливе за течією з опущеними вниз очима? Хтось працює за ідею, а хтось заради грошей. Давайте з’ясовувати. 

Написав це з легкістю на одному диханні, їдучи у поїзді зі Славська, де відкатав класний день на борді. Тростян так не заметало снігом вже кілька років.

Наразі…

Support and Follow events in UkraineMore Info