Нарешті дорвався до української клавіатури, тож можемо переходити на “солов’їну” 🙂

Якщо всі туристи кажуть, що вони їдуть в Дарамсалу, то мається на увазі – МакЛеод Гандж (Пункт А на карті у попередньому пості), ще 60 років тому Богом забуте містечко, де знаходилася вілла одного військового МакЛода Ганджа, що розкинуте на крутому підйомі поряд з регіональним центром Дарамсалою.
Але все змінилося в 50х рр минулого століття, коли через надмірні репресії Тібетців у Китаї та й взагалі заради власної безпеки Його Святість 14ий Далай Лама покинув Піднебесну і обрав сусідню Індію, а саме це містечко собі притулком. З того часу безперервно в Індію імігрують сотні тисячі тібетців, що шукають кращого життя на чужині.


Добратися туди дуже просто. Щоденно з Делі відправляється кілька прямих автобусів, що курсують через ніч. Час подорожі займає приблизно 10-12 годин. Ну з цим жодних проблем не має 🙂

Потроху підїжджаючи до місця призначення дорога набирає висоти, петляє над урвищами у підніжжі масивного більш як 4000 метрового гірського хребта на схилах якого і розлігся МакЛеод Ганж. В автобусі ми познайомилися з різними людьми. Дехто з них вже був не впеше і тому ми відразу отримали поради “що, куди і як?“…

Ми приїхали 5го липня. Поселилися у селищі Бангсу, що практично примикає до Гаджа, але відіграє роль поселення для представиків різноманітних суб-культур, основною метою приїзду яких є відбитися від цивілізації та поринути у нірвану за допомогою сили силенної препаратів, що легко доступні у місцевих колах :-).

Сам МакЛеод Гандж доволі туристичне містечко і там знайдуться пропозиції для кожного.

Так ось, ще подорозі в автобусі ми дізналися, що наступного дня відбудеться святкування 75-ої річниці Його Світлості (це ж треба як нам вперло) і негаючи часу почали пізнавати тібетську культуру.

Спочатку ми пішли на волонтерські зібрання, де спілкувалися з недавно прибулими біженцями, щоб ті підтягнули свою англійську. Ми говорили на різні теми, але найбільше запамяталося та залягло в душу причини їхнього вимушеного переїзду, а саме страшні репресії з боку Китайського уряду. Еххххххх. Бідні люди 20-30 днів пішки йшли по Ґімалаях забутими стежками, щоб уникнути зустрічі з прикордонним Китайським патрулем.

Ми розмовляли про широке коло речей та обставин: від обговорення дівчат, що проходять поруч до глибин тібетської філософії. Одним з правил буддиста є постійне гоління голови, щоб крутилися лише світлі думки (а в нас кажуть: “щоб мізки не запарювались“). Це мабуть найпростіше для нас правило, що легко виконати і ми поголилися, щоб легко злитися з масою на церемонії наступного дня.

Ввечері полягали рано спати, щоб зранку попасти у палац на святкування.

Ранок видався холодним та ще й з постійно падаючим проливним дощем. Таких розумників як ми о 8 ранку перед входом у палац назбиралося кілька тисяч і ми довго мокнули у довзележній черзі поки увійшли, де нас ще заставили залишити фотік за межами будівлі. От біда… Хоч і бачили всі події та сиділи за 10-15 метрів від Далай Лами зазняти ніц не вдалося. Коли основні виступи та церемонії закінчилися ми вийшли на вулицю забрати фотоапарат, вивчили систему безпеки палацу та успішно протягнули приладдя до середини, де наклацали таке….

А потім, коли нам стало досить того всього пішли до музею тібетської  культури, що знаходиться на території палацу та просто прогулялися свіжими після дощу вуличками чудового міста.

 

 

Наступних ще кілька днів ми потусили в наркомансько-растаманському середовищі в Бангсу, переглянули півфінальні футбольні матчі з мундіалю та подалися далы на Північ у вічно неспокійний Кашмір, де якраз на той момент був пік протестів, маніфестацій та масових заворушень. Місцеві газети описували страшні речі і всі намагалися нас відмовляти від цієї дурної затії, тож ми вирішили розібратися у ситуації самостійно і впевнено вирушили 8го липня у Шрінагар 🙂

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: