Більшість людей на землі бажають працювати в державних органах своєї країни. Вони вбачають у цьому стабільність, повагу зі сторони інших, високий соціальний статус, впевненість у завтрашньому дні, різноманітні гарантії, нагороди, відзнаки і решта речей, які для мене завжди здавалися дрібницями, котрі і так можна набути, працюючи на себе.

Одним із визначних факторів держслужби, що якісно вирізняє її серед підприємництва чи найманої праці є благородний підхід покращення власної країни, міста, району, також допомога людям і, як наслідок, самовдосконалення себе, ставлячи загальносуспільні цінності вище власних в порівнянні дріб’язкових амбіцій за рахунок тимчасового матеріального збагачення.

На прикладі України чітко проглядаються пріоритети служителів народу, про які я далі продовжувати не збираюся, а підійду до цього болючого питання з внутрішньої точки зору молодої людини, яка тільки-но закінчила навчання, починає перші самостійні кроки в житті і націлилася працювати в державних органах Неньки.

Що ж мотивує молодого спеціаліста стати на тернистий шлях державної служби? Підкажіть, для мене це завжди була загадка і я досі частенько роздумую про плюси та мінуси цієї роботи.

Заробітна плата мінімальна або ж взагалі відсутня. Більшість моїх співкурсників з юридичного факультету, хто пішов в судові інстанції більше року працювали на «громадських засадах», тобто без жодної матеріальної підтримки. Хоча деякі успішно влаштувалися на «фул-тайм джоб» за 990 гривень на місяць. Ситуація в прокуратурі, МВС та інших правоохоронних і виконавчих органах різних інстанцій аналогічна. Профіль роботи зазвичай передбачає шалену паперову біганину, прямолінійне виконання вказівок «зверху», повний робочий день, прив’язка свого вільного часу до відпустки «боса», абсолютно застарілий та гнилий офісний інвентар і т.д. Додам, що все це відбувається в умовах жорсткої конкуренції, мабуть навіть більшої ніж у приватному секторі, переважно за рахунок приватних знайомств, дзвінків вуйків, носінь коньяків та панібрацтва у всіх його проявах.

Як показує реальний досвід спілкування з колегами, абсолютна більшість з них незадоволені станом речей, але наступного дня, наче діти в школу, всі йдуть по своїх конторах вкалувати заради… Заради чого??? Може років через 3-4 вийде податися на суддю і офіційно заробляти 4-5 тисячі гривень в місяць при щоденному вирішенні справ, де фігурують сусідські міжусобиці або ж кругленькі суми, яких зарплатна картка слуги народу ніколи не побачила б. У далекому майбутньому можна впевненіше стати на ноги, але ж все одно навіть суддя Конституційного суду на Інфініті чи Х6 працюватиме дуже довго. Хіба ж не це є метою кожного секретаря судових засідань? Виходить, що люди свідомо йдуть гнути спини заради ідеї або ж навпаки шукають простого шляху доступу до ресурсів за рахунок владних повноважень.

Переконаний, що я не знаю багато аспектів і тонкощів благородної праці на свою державу, тому з радістю почитаю коменти колег, що варяться у цьому казані і знають як це працює з середини. Сподіваюся, що це хоч трішки привідкриє просвіт для людей, котрі вагаються, а для вже працюючих дасть змогу на хвилинку призадуматися на рахунок зробленого рішення. У всякому разі, хочу, щоб кожен витягнув собі з цього максимальний позитив…

Особисто я переконався ніколи не говорити «ніколи». Ще кілька років тому я зарікся не працювати на державній службі, хоча з понеділка 25го липня 2011 розпочав роботу в Західному представництві Уповноваженого Верховної Ради з прав людини України.

Чому? Заради цікавості, щоб побачити систему з середини, але про це і сам профіль цієї діяльності пізніше…

Пам’ятайте: «Не спробуєш – не взнаєш».

Зі всього шукаємо позитив J
Будьмо дружніми 🙂
Я в Facebook та Vkontakte

.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: