Поки я ще не зовсім ввійшов у курс справ я намагаюся дізнатися що ж діється в нашому Представництві Уповноваженого ВРУ з прав людини і з чим переважно стикатимуся в найближчому майбутньому.
Отже одна із небагатьох хепі ендових історій.
Приходить якось до нас дівчинка років двадцяти двох, приємної зовнішності, чорненька, вдягнена зі смаком, хоча видно, що одяг із секонду і розказує свою історію свого нещастя.
ЇЇ мати українка, а батько вірменин побралися, народили четверо дітей, не маючи при цьому нічого за плечима. Під час важких дев’яностих батько зібрав пакунки і поїхав додому в Єреван, залишивши жінку з чотирьом дітьми без засобів до існування. Та й з кінцями.
Для того, щоб якось втриматися на плаву мати влаштувалася двірничкою в одному із ЖЕКів, за що їй дали у тимчасове користування напів-придатне для проживання приміщення. Наша героїня, найстарша серед дітей, змушена була з п’ятнадцяти років мити посуд по численних львівських ресторанах, за що могла годувати сім’ю недоїдками. Так протривало сім років і кінця-краю вирішенню проблеми не видно було, якби дівчинка не звернулася до Представництва Уповноваженого ВРУ з прав людини зі словами: «Що мені далі робити?»
Ми провірили квартиру – варіантів приватизації нема, оскільки вона у власності якогось військового відомства. Крім того мати дівчинки згадала про свою кузену, сім’я якої в часи війни виїхала у Францію. За деякий час вдалося вийти на контакт і переконати їх допомогти своїм родичам. Дівчинці, яка звернулася до нас, було вироблено закордонний паспорт, не зважаючи на абсолютну відсутність документів і прописки. Це ж крайня необхідність. Наразі чекаємо гостей з Франції, котрі приїдуть цього місяця, щоб забрати її до себе. Там, сподіваюся, вона зачепиться і за ланцюговою реакцію доля внесе свої корективи у подальших шлях цієї настраждалої сім’ї.
На жаль це лише виняток, більш як правило.
Але чи варто заради такого працювати?
Так, варто 🙂
Слава Богу за хепі енд !
саме так 🙂