Не лізь поперед батька в пекло/рай!

Останні кілька місяців я жив наче у фільмі із заповільненою зйомкою. У фільмі, де всі події навколо відбуваються дуже мляво і більшість людей повільно рухаються. Вони нарікають на режисера, що той не придумав кращого сценарію і з подивом спостерігають за дурнуватими скаженими, які відмовилися грати надану їм роль.

Буде неправильно, якщо скажу, що скажених акторів небагато. Їх є достатньо. Хоча у порівнянні з масовкою це лише крапля в морі. Тим не менше, якимось чином вони знаходять одне одного серед натовпу. Мабуть, для того щоб побачити одне одного, їм доводиться підніматися навшпиньки і виглядати із юрби. Тоді починає бути видно одну голову там, іншу десь інде, трішки далі ще кілька осіб, які так само спочатку несміло виринають з сірої хмари, щоб подивитися, що ж насправді діється навкруги під небом.

Паралельний незнаний світ.

А знаєте, що? При тому, що в нижчих шарах атмосфери справжній шторм, зверху чомусь зовсім спокійно. Цікаво? Чому всі топчуться і борються одне з одним за право стояти під сонячним просвітом крізь хмари, якщо нагорі взагалі все сонячно? Мабуть тому, що мало в кого виникає думка просто подивитися що ж там насправді твориться.

***Ось яку я дуже доречну картину побачив на одній із вулиць Берліну під час недавньої закордонної поїздки.

Спочатку може стати страшно і ніяково. А як же так, я от піду туди, де майже нікого нема? Що про мене подумають? Там мабуть страшно, раз ніхто не сунеться. А ну його! Краще буду борсатися там, де всі. Хоча деякі з тих, хто зазирнув в той цікавий непізнаний світ, вбачають певну точку або одиноку хмаринку, і якщо дійти до неї, то можуть відкритися нові краєвиди. Вони кивають один одному головами здалека, наче вказуючи: «Давай там зустрінемося і перетремо, що ж робити далі.»

І як тільки вони видряпуються на цей другий шар, щоб почати йти до хмаринки на горизонті, розуміють, що щось не те… Сила тяжіння зменшилась, стало більше простору навкруги. І повітря тут свіжіше. Без проблем можна робити великі кроки і ніхто не заважає. Стрибками долаються набагато більші відстані і швидше, оскільки тут вже не ті сили гравітації, що знизу.

Омріяна цікава хмаринка на горизонті стає все ближчою і до неї хочеться вже швидше дістатися. Люди починають швидше бігти і робити більші стрибки в її напрямку. І тут починається найцікавіше. Хтось занадто сильно відштовхнеться, що його закине аж на ще вищий рівень атмосфери, де повітря вже є доволі розрідженим для нетренованих легень цього жадібного новачка. Інший забуде дивитися під ноги, занадто сильно сфокусувавшись на хмаринці, і спіткнеться і впаде у просвіт крізь хмари вниз, звідки недавно видряпався. Багато людей забудуть, що навіть тут потрібно поступово звикати до нового середовища і загроблять себе на самих початках омріяного шляху.

Щось подібне трапилося зі мною. В один момент я виліз на цей інший рівень життя. Життя, де маленька конкуренція, повна свобода дій, абсолютна незалежність від багатьох зовнішніх факторів, перспективні заробітки, можливість поєднання роботи з улюбленою справою, мобільність пересування у просторі; життя, де відповідальність береш на себе, а не перекладаєш на когось іншого; де сам вирішуєш коли тобі працювати, а коли ні; де чесно за 10 годин можна заробити середньомісячну норму в нашій країні; де можна допомагати людям і надихати їх робити хороші вчинки…

Я побачив ті горизонти і людей, які вже живуть таким життям, тож невпинно почав рухатися в їхньому напрямку. Кожного дня я навчався чогось новому. Запустив два сайти, над якими невпинно працював, набрав фрілансерів для себе і сам фрілансив для інших, продовжував часто подорожувати за кордоном і по Україні, постійно відвідував різні тематичні події, наводив контакти, прокидався рано і лягав пізно, займався спортом, проводив онлайн тренінги і живі виступи, а також намагався допомагати сім’ї.

Очі загорілися, що можливо робити реально дофіга. Знайомі і близькі мені люди почали вже косо дивитися, чи все зі мною гаразд. А я в той момент невпинно фігачив далі до тієї хмаринки.

Що це, друзі, пекло чи рай?

До свого графіку я підключив ще й програму по підготовці до марафону. І тоді, окрім простих фізичних тренувань, додалися ще й серйозні навантаження. От і нарешті мій організми вирішив послати мене в одне місце…

Нещодавно, по дорозі у Вінницю на класну конференцію TEDx, вночі в поїзді в мене почало поколювати серце. На ранок я вже був доволі слабким і невиспаним, а за кілька годин в мене піднялася температура. Згодом забастував шлунок. Якимось чином я витримав до кінця конференції і ледве доповз до найближчого готелю, де в контузіях провалявся майже 12 годин.

Це щиро був один з найгірших днів в моєму житті, наскільки я себе пам’ятаю. Я мав достатньо часу подумати над тим, що ж стало причиною такого кардинального повороту подій якраз на піку, і тішив себе, що це тимчасово, оскільки вже неодноразово в такому переконувався.

Проблема у тому, що я набирав обертів не поступово. Моя свідомість вже давно було там, хоча тіло готовим ще звикло. Ось тому я його так і загнав.

Це хороший досвід.

Наразі я майже оклигав від тієї прикрої ситуації. Переглядаю свої плани, графік, політику, і готуюся до нових справ.

Давайте ще раз! Що це, друзі, пекло чи рай?

Якщо Ви зашиваєтеся від роботи і думаєте, як з цього вибратися і покинути все – це пекло. Якщо ж Ви маєте купу справ, якими живете; виконання яких Вас надихає і змушує щодня прокидатися з чудовою думкою, що сьогодні ще один класний день – це рай на землі.

Головне не лізти зі шкіри понад свої сили! Звичайно, завжди треба ставити планку вище, але робити це з розумом і відчуттям. Інакше можна сильно перегоріти і потім буде доволі складно піднятися. Ось такі ситуації якраз і навчають життєвим мудростям.

Все поступово і все можливо 🙂