Кожна подорож унікальна, як і кожна людина. У кожного з нас власний унікальний досвід стосовно подібних речей.
Даною публікацією завершується представлення трьох переможців конкурсу на найкращу тревел-сторі, який провидився в межах онлайн форуму справжніх мандрівників itravel.
Дмитрик Чубатий, вирішив зробити цікавий експеримент – зі Львова доїхати до Російського кордону, маючи в кишені 115 грн, телефон, атлас доріг, каримат, олімпійку, джинси та фляжку з кип’яченою водою.
Що ж у нього вийшло, які думки супроводжували і хто зустрічався по дорозі?
Був ранок неділі, починало світати. Я йшов Городоцькою, вслухаючись в відгомін своїх кроків. Часом пролітала машина, створюючи в повітрі характерно львівські вібрації. Центр ще спав. Він задрімав, відпочиваючи від останніх істерик нічних клаберів та п’яниць та готуючись до скорого напливу парафіян та туристів. Прибиральники ніжно підмітали вулиці, заколисуючи центр до сну. Який він чудовий – центр, що спить. Як рідко доводилось за життя його бачити таким, адже мої прогулянки містом між п’ятою та сьомою ранку можу порахувати на пальцях, нажаль. Люблю це місто понад усяке місто на світі. Львів завжди чекає на мене, його стіни завжди приймають мене в свої обійми, як довго б не був відсутній. Вони говорять зі мною, сміються, заспокоюють та іноді плачуть. Спокійно жити, знаючи, що маєш у світі люблячого батька та вірного друга, до якого будь коли можеш повернутися, розтанути в його сутності.
Винники зустріли мене вже інакше. Доходила сьома година по Києву і з фірток масово виходили газдині, вбрані на параду. То особливо трудящі пані, котрі привикли вставати вдосвіта по буднях, поспішали на ранкову Службу Божу. Тернопільська траса насторожено мовчала. Зрідка проїжджали «наші» автівки, по-нашому напаковані людьми. То львівяни їхали до Унева. Сьогодні там відпуст. Всі при параді: вишиванки, сорочки, маринарки, блюзи; люди старшого віку по досвіду вдягали все й одразу: під светр сорочку і зверху маринарку, на всякий випадок.
Нарешті почали звертати з чопської вантажівки дального слідування. Одна така й катала мене веселими гірками українського бездоріжжя аж до Великих Троянів на Кіровоградщині, місця більш відомого в народі як «ресторани Поплавського». Їхав практично весь день з цікавим цімбором із Мукачева. Чоловіку 35, має жінку і двоє маленьких діток, всю дорогу розказував мені про свої плани на майбутнє, я навіть знаю планування його новобудови, яку він оце облаштовує, щоб переїхати з сім’єю. Ми їхали не шкодуючи машини на ямах, оминаючи безкраї поля Поділля та безліч населених пунктів. Прощаючись в голові закрадалась думка, може то поїхати з ним в Тирасполь, тільки тому, що приємно було їхати. Попрощались…
Трохи про мету затії. Очікуючи дзвінка від роботодавця, не маючи в кишені копійки я вирішив перевірити версію Антона Вікторовича про можливість подорожування без ресурсів. Я багато собі в голові прокручував такі подорожі й завжди в мене виникало безліч питань. А оскільки мав вільні вихідні, нарешті наважився перевірити «науковий метод» на своїй шкурі. За мету мав перетнути кордон з Росією. З собою взяв зовсім нічого: 115 UAH, телефон, атлас доріг, керимат, олімпійку, джинси та фляжку з кип’яченою водою.
Знаходячись на в’їзді в Голованівськ я спостерігав помаранчеве небо сонячного заходу, ліс, в якому Лозинський відстрілював людей та проїжджаючі повз мене машини. Вже не було сил махати. Безсонна ніч та голод сильно давали про себе знати. Похід в місто не дав результату. За словами місцевих, найближча заправка була за декілька кілометрів , однак я б не добрався туди до настання темноти. Я зібрався і з останніх сил почав відчайдушно махати водіям. І ось фура з шаленим звуком почала гальмувати… Фура з номерами ВС. «Візьміть, будь ласка, до найближчої заправки без грошей.» «Нє, ну ти ахрєнєвший. Я ледве зупинився, шоб два метра тебе везти?!» Брутальний мужик із Жидачева багато матюкався і курив (не знаю що він частіше робив). Він ніяк не міг зрозуміти, як то я так подорожую без грошей і мети, а головне нашо. На його переконання головним в житті є гроші і сім’я. Головною темою для розмови було обсирання української політики і політиків. Й взагалі, будь яку тему на яку я перестрибував, щоб переключити цю трансляцію Шустера, він обсирав з ніг до голови. А улюбленими фразами його монологу на мої п’ять копійок були: «Повір, мені краще знати» та «Ну ти мене будеш вчити?». Тут я почав вперше вирубуватись. На маршруті це ще повториться не раз. Я заснув, а мужик мене тільки час до часу штурхав, показуючи якісь цікавинки: «Дивись, ото світиться Южноукраїнська АЕС», пригальмовуючи на мості «Ото внизу Західний Буг тече». Однак мене продовжувало все більше вирубувати, пам’ятаю проїхали Миколаїв. Відкриваю очі, фурою кидає по ґрунтовці, ми серед поля, з-за кущів появляються якісь байраки. Мені похололо. Водій мовчить, я мовчу. Під’їжджаємо до воріт, сигналим, заїжджаєм в двір. Розглядаючи інвентар подвір’я, розумію, що це підпільна заправка. В кабіну заскакує водій й з папіросою в зубах усміхається. «Шо, думав, де то я тебе везу полями? А інакше не виживеш в цій країні.» І почалась лекція на тему акцизних зборів бензину та стану доріг, які за ці збори мають ремонтуватись. До речі, відкидаючи весь негатив, я для себе відкрив, що держава збирає по 1,32 UAH за кожний куплений літр бензину! Це ж за рік яка то сума назбирується…
Пів четвертої ночі я опинився на окраїні Херсона. Тут був пункт перестою далекобійників: стоянка, заправка й різні магазини. Продавщиця з здивуванням спостерігала, як я наминаю порцію гречки з хлібом за 5 UAH. Хоч мені здалось, що вона мені кинула всі 200 грам з жалості, замість ста. На шосту чумаки вже розігрівали мотори своїх залізних волів й о девятій ранку я вдихав блаженство спокою на трасі Красноперекопськ – Джанкой. Я б насолоджувався цим спокоєм вічно, якби за яких двадцять хвилин не почув вдалині рев мотору. Мої мозги працювали вже на автопілоті, тож все що я зрозумів, що мужчина з Червонограда, закінчив Палітєх, вже 17 років живе в Одесі, а працює в Києві. Біля Феодосії він мене розбудив, я, звісно, вибачився, взяв зпрезентовану пачку «Марії» й виліз з кабіни.
Голова на відказ відмовлялась працювати. Пекло страшне сонце. Я помаленьку плентався в сторону моря. Пляж на 117км був майже пустий. Невеликий сон та свіжа морська вода трохи привели мене до тями. Далі була маршрутка і Керч. Це місто вразило своєю архітектурною простотою та порядком і чистотою, наче з старого радянського фільму. Тут всі панельки розмальовані в різноманітні кольори, розмальовані чайками та на морську, портову тематику. Вулиці чисті й не засмічені. І взагалі атмосфера тут дуже цікава… В моїй уяві Керч завжди була дирою, але тепер всім рекомендую: там варто побувати. Це звичайно не європейське середньовічне місто, не азіатське чи арабське поселення, це не Львів:). Але місто за свою гостинність хоче набагато менше, ніж, наприклад, Ялта.
Потім був порт, паромна переправа Керч-Кавказ, Темрюк, дагестанська поміч, вірмени, голод, комарі, дружня поміч та приватбанк, ну й моя улюблена самса… По приїзді до Львова, в мене виникло ще більше запитань та проблем. Але головне, що всі вони з теорії набули практичної сутності, й я взявся їх негайно вирішувати. Адже це так подібно на людину: вчитися на власних помилках. Тож, піднімаймо дупи і вперьод!
***Оригінал статті на сайті Time2Travel.com.ua, де власне відбувався відбір переможців конкурсу.
Интересно было почитать 🙂
Поддерживаю