Життя в Бразилії: 10 речей, які Вам можуть НЕ сподобатися або навіть неприємно вразити

Більшості людей (принаймні в Україні) при звучанні слова Бразилія, відразу виникають подібні асоціації: футбол на пляжі, карнавал, підтягнуті смугляві дівчатка і хлопці-качки. Тим не менше, є і інша сторона медалі. Реальність може бути значно суворішою ніж та, яку ми собі уявляємо.

Цей гостьовий пост є другим із серії статей про життя у Бразилії, написаних для OpenMind Віктором Беженаром. Цього літа йому довелося майже три місяці провести у цій надзвичайній країні далекій від нас країні.

Даний хіт-парад в більшій мірі відображає суб’єктивну думку автора. Можливо, якби Вам довелося його складати, Ви привели б інші пункти. Тим не менше, я впевнений, що серія постів “Життя в Бразилії: 10 речей, які мені сподобались (буде наступною); 10 речей, які Вам можуть не сподобатися (власне ось ця), та 10 речей речей, які Ваc  можуть здивували (попередня)” відкриє Вам очі на побут та життєвий устрій цієї величезної та цікавої країни, адже в його  статті бочка меду суттєво розбавлена чесним дьогтем. Тим цікавіше для Вас! 🙂

Отже, продовжуємо хіт-парад з частини “негативної Бразилії” НЕ сподобалось!

***

Усі наведені фотографії – мої, декілька мого товариша, я не спускав свого телефону з рук, коли справа йшла про чудові краєвиди, але фотографувати людей мені не зручно, а якісь побутові деталі тоді не приходило в голову, бо я не знав, що буду писати цей пост. Тому всі приведені фото і картинки, які були зроблені не мною помічені червоним хрестиком зліва угорі.

1. Рівень злочинності

Ця проблема існує, вона не видумана. В Бразилії справді треба бути насторожі постійно. Є райони, в яких можна себе почувати спокійно, але їх небагато – в більшості громадських місць, в центрі, в парках, потрібно бути дуже пильним.

Відрізнити хороший район від поганого досить просто – низька забудова, проглядаються недобудови, червона гола цегла замість штукатурки на стінах, купа дітей на вулицях та запах наркотиків. Наприклад ми відразу зрозуміли, що знаходимося не в самому безпечному місці, коли при знаходячись у локації, подібній до вищеописаної, до нас підбіг хлопчик, років 12, та запитав запальничку. Наша подруга дала йому запальничку, після чого очі просто вилізли на лоба, коли хлопчик запалив при нас 10-сантиметрового товстого, вщент забитого маріхуаною косяка і пішов з ним на спортивну площадку  розслаблятися.

Декілька разів ми були свідками того, як злочинців арештовували прямо на вулиці. Випадків, коли людей обшукували була така безліч (причому по ділу – дуже багато народу з фавел тиняються містом і виглядають, явно не як люди з добрими намірами)

Один з випадків, коли злочинця арештували прямо в нас на очах

Наші друзі, бразильці, часто поводили себе параноїдально. Один з них, принципово не дістає телефон з кишені на вулиці, оскільки дуже швидко можуть або вирвати телефон з рук, або просто гопнути на нього. Інший, постійно давав нам настанови, щоб ми дивились у всі очі, не розмовляли голосно на вулиці. Спочатку ця параноя нас дратувала, але після декількох ситуацій з нами та нашим близьким оточенням у Бразилії, всі ілюзії щодо тутешньої безпеки дуже швидко розвіялися.

Ситуація з нашою подругою з В’єтнаму

Маленька, тендітна двадцятирічна дівчинка з В’єтнаму по імені Крістал, працювала з нами на одному проекті по волонтерській програмі. І ось, прогулюючись серед білого дня, в 15-20 хвилинах ходьби від центру та в 2 хвилинах ходьби від станції метро та фешенебельного торгового центру, автомобіль різко загальмував поруч з нею. На вулиці не було людей, мабуть це теж стало приводом, але ти не менше. З автомобілю вискочили троє молодиків, один з яких схопив Крістал за волосся, інший вставив у рота пістолет, а третій обшарив від шиї до п’ят. Таким чином Крістал позбулася гаманця, готівкових грошей у кишені, якихось документів (типу студентського і ще чогось), але чудом при ній залишився її айфон. Все сталося за якісь 30 секунд, після чого молодики стрибнули в машину і полетіли в свої фавели, а приголомшена Крістал ще довго не могла зрушити з місця.

Ситуація з однокурсником нашої дуже хорошої подруги з Бразилії

З Бруною у нас були дуже хороші відносини, ми часто разом проводили час, були в неї в гостях як в дома, так і в її заміській фермі, але декілька липневих днів вона не була сама не своя. Справа в тому, що з її одногрупником, і судячи з усього не останнім знайомим, сталося горе у ці дні. Хлопець, на своєму автомобілі під’їхав у супермаркет. Повертаючись з покупками до автомобілю він отримав кулю в лоба від якихось молодиків, які вскочили в його автомобіль і поїхали. Це справді жахлива історія.

Ситуація з нами у Ріо-де-Жанейро.

Катаючись по Ріо на автобусі, нас іноді заносило в настільки небезпечні і бідні локації, що навіть за вікном автобуса ми почували себе лячно, настільки публіка за склом була не надійна. Тому ми особливо не намагалися вкусити цього “справжнього” бразильського життя фавел, нам цього колориту вистачило і в Белу-Орізонті. Тому в Ріо ми ходили по чітко викресленим маршрутам, проходячи по яким турист повинен себе почувати в безпеці. Але не все так просто виявилось і тут.

Так ось, о 8 годині вечора, ми з товаришем сиділи на піску пляжу Копакабана. В 100-150 метрах від берегової лінії. За спиною поліцейський автомобіль з мигаючими вогниками та готель Копакабана Пелес, одна з найодіозніших та найфешенебельніших споруд Ріо. Ми себе почуваємо в безпеці – товариш пише у щоденник, я дивлюся на хвилі та думаю про те, як влаштований світ. Час від часу по піску поруч з нами проходять якісь туристи, що ні нас ні їх абсолютно не бентежить.

Але в якийсь момент я звертаю увагу, що двоє, зовні неблагополучних мужика, років по 25 кожний, босі, рухаються впевнено в нашу сторону, вони не зводять з нас рішучого погляду і через декілька метрів будуть прямо біля нас. Спочатку я думав, що вони хочуть щось у нас спитати, раптом заблукали. Але по їх недружелюбних фізіях стало ясно, що справи погано.

Я встаю на ноги і кажу товаришу “підйом” (він сидів до них спиною). Один став навпроти нас, а інший став заходити зі сторони океану нам за спини. І ось цей чорт, що був напроти дістає ніж, з лезом сантиметрів у двадцять і каже мовляв давай все! Десь секунду я оцінюю ситуацію, розумію, що це пістолет, розумію що він за метр від мене і збирається підходити і кричу “Розбігаємся”. Товариш моментально ловить сигнал і ми розбігаємося в різні сторони, чим дивуємо цих гадів, які метрів 10 намагаються за нами бігти, але марно. На понт, як кажуть не вдалося нас взяти, але урки були близько і якби діяли рішуче, ми могли б залишитися без дуже не дешевих тут смартфонів та готівки. Ми прибігли на асфальтовану набережну і добре зрозуміло, що після заходу сонця в неосвітлені місця ми більше не заходимо. Ось так.

Було ще декілька історій, але не буду продовжувати, суть на поверхні. Звичайно, якщо ти живеш та працюєш в хорошому районі, їздиш на автомобілі а відпочиваєш у торгово-розважальних центрах, то тобі в принципі нічого переживати. Але, для подібного образу життя дуже обмежена, тож хочеш-не-хочеш ти стикаєшся з реальністю, а реальності треба бути маніакально уважним та розсудливим, для того, щоб залишитися живим і при повних: кишенях.

ОРЕСТ: Це специфіка мабуть цілої Латинської Америки. Особисто мене в Мексиці пограбували, погрожуючи ножем, коли ми з товаришом знаходилися посеред кактусів за кілометр від найближчих будинків. Ситуація звичайно неприємна, але почальна. Ось ціла історія, як це трапилося (моє пограбування в Мексиці).

2. Фавели

Корені цих жахів, про які я розповідав вище виросли з фавел – самобудов, часто розташованих на пагорбах бразильських місць, в результаті масової урбанізації у 70-х роках 20-ого століття. Ці бідні райони халуп, по-суті є мікро-державами у містах. Їх жителі часто підпорядковуються законам не офіційної влади, а місцевих наркобаронів. Дуже добре життя фавел описують дві стрічки – “Місто Бога” та “Елітний Загін” – візуально все саме так як показують в цих фільмах,

фактично, думаю теж, хоча нам пощасливилося бачити молодь звідти без вогнепальної зброї в руках, а то я мабуть не писав би цей пост зараз. Про обіг наркотиків – чиста правда, там спалюються тонни маріхуани, дітей з косяками неподалік від фавел ми бачили не раз, душок спаленої коноплі стоїть частенько, і якщо на горизонті є фавела, то ці хмари йдуть саме звідти.

Шматок фавел серед обличчя Белу-Орізонті

Деякі, зовсім забиті фавели, відкрито чекають гастролерів, і одного разу, ми ледве не потрапили до них в обійми. Уявіть собі київський проспект Перемоги – довгу, шосейну вулицю, яка з’єднує центр міста з далекою окраїною. Щось подібне є і в Белу-Орізонті – Avenida de Antonio Carlos, або проспект Антона Карла – 15-кілометровий проспект, наприкінці якого знаходиться гарне, судячи з фотографій озеро. Ми ходити любимо, це був наш третій день в Белу-Орізонті, тож ми вирішили проїхатися на одинадцятому трамваї, тобто на своїх двох увесь цей проспект, хоча як виявилося згодом, ніхто з місцевих цього ніколи не робив.

Коли через якийсь час ми звернули увагу, що поруч проносяться лише автомобілі, а пішоходів не видно, ми подумали що щось не так. Атмосфера була не з приємних – навколо димлять автомобілі, вузька стежка по якій ми йдемо та індустріальні краєвиди не вселяли нам ніякого естетичного задоволення, тож ми чекали на щось по-миловидніше. Але якось непомітно для самих себе ми зайшли прямісінько під фавели, фото ви можете побачити нижче. Навколо мусор, перехожих немає, тільки в далині сидить компанія босоногих підлітків.

Ми думаємо, ну далеко так далеко, зробимо пару фото, тут справді жостко! Робимо ці фото, і бачимо як підлітки починають відверто дивитися на нас і щось між собою голосно обговорювати. Потім вони зникають з поля зору, а ми проходимо далі, розуміючи, що тут не дуже класно, пора вже змінити локацію. І ось роблячи вже останні фотографії, ми бачимо як ті самі підлітки з дорослою підмогою пруть прямо на нас, викрикуючи щось дуже недружелюбне. Вони метрів за 20-30, тож ми робимо останнє фото і не втрачаючи ні секунди стрімголов летимо геть з цієї локації, радіючи гострим відчуттям і обіцяючи собі більше їх не повторювати:) Фотоілюстрації до ситуації нижче:)

Останні фото біля фавел в Белу-Орізонті. Скоро ми біжимо звідси

В Ріо в фавелах живе близько 1.5 мільйона чоловік. Всього в Бразилії, в фавелах живуть 11.5 мільйонів чоловік, причому тільки в містах, тому що це суцільно урбаністичне явище. Це страшна проблема, яка відлякує.

ОРЕСТ: Ось мій звіт з найбіших нетрів у Азії, район Мумбаю – Дараві для порівняння.

3. Бомжі

Їх в Бразилії чортова дюжина – просто дуже багато. В Сан-Паоло, кожен другий зелений трикутник – це табір бомжів, в парках ці гади палять шини. Також, коли їх багато, для них не проблема атакувати туристів, в Сан-Паоло ми були близькі до цього, щастя нас врятував бразилець.

Бомжара прокидається біля станціі метро Республіка в Сан-Паоло – в самому центрі міста.

Бомжів тут безліч, вони сплять на вулицях, прямо під парадними воротами якогось шикарного офісного центру чи готелю, їм плювати і їх ніхто не ганяє. Бомжем тут бути, чорт-забирай, вигідно – Лула-Ділма (про політичні перепетії читайте в пості про подиви) їх кормить, дає гроші на випивку та наркотики, спати можна на вулиці – круглий рік тепло ж!

Але ж ці падлюки знахабніли до межі, ми двічі бачили, як бомжі просто лежачи на лавочці, переверталися на бік та сцяли прямо на пішохідну зону, в метрі від прохожих! Але всім плювати, всі проходять мимо, тільки ми дивимося вилупивши очі, і ледве себе стримуючи, щоб не побігти і не розбити його об ним же обісцяний асфальт.

Бомжі сплять на вулицях.

Але наступна ситуація винесла наш мозок остаточно.

Уявіть собі велике, повне людей перехрестя. Пішоходи чекають поки загориться зелений, з іншого боку вони величезним натовпом переходять дорогу. І ось прямо на цьому перехресті, під світлофором біля якого товпляться люди бомжара кладе величезну купу гавна, навалює прямо посеред дороги!Ми в шоці, ми стоїмо навпроти з іншого боку вулиці і просто не розуміємо, що робиться.

Навколо шум, машини, сотні людей, а бомж сере прямо в центрі цього всього натовпу. Всі проходять мимо, всі роблять вигляд ніби-то не звертають увагу, ніхто не хоче проблем. Ми просто кричали російською у все горло “Че за на….” і також на щастя для нас пройшли мимо. Якщо бразильців таке влаштовує – ок, без проблем, але я скоро линяю звідси. Це був, вибачте за сленг, п***ець, який на жаль нам не забути дуже довго.

4. Бруд навколо

Бразильці дуже неохайні в своїй більшості. Так, звучить грубо, але це правда. Незважаючи на армію двірників, навколо просто тонни сміття. Бомжі в захваті, але на нас це справляло гнітюче враження. До-речі орди бомжів на вулицях в тому числі сприяють розповсюдженню бруду навколо, ці урки витворяють просто жесть що, ви прочитали у попередньому пункті.

Бруд та сміття на вулицях – звичне явище для бразильських міст

Гарно ілюструє відношення бразильців до чистоти наступна історія.

Сидимо ми з товаришем у фуд-корті торгового центру. За сусідніми столиками купа людей, я п’ю каву, товариш їсть морозиво. Раз у шматок морозива падає на наш стіл. Нічого страшного, він доїдає морозиво і йде за серветкою, потім приносить серветку і мовчки витирає стіл. За сусіднім столиком сидить пара літніх людей і жіночка задає таке питання:

– Brasileiro? (типу, ви бразильці?)
Ми чесно відповідаємо, що ні, не бразілейро. Тоді вона португальською говорить ось що:
– А я-то думаю! Не може бути, щоб Бразілейро прибирав за собою, такого не буває! 🙂

Ось-такі вони охайні бразильці:)

ОРЕСТ: А ще заціність цю жесть у Варанасі, Індія. Дітям і людям із слабкою психікою не показувати.

5. Дурнувата бюрократія

Справді, нееффективність місцевих процесів, та, як іноді здається, тотальна сліжка в Бразилії переходить усі межі. Стільки неефективної паперової мотанини практично в усіх сферах життя мені просто виносило мозок іноді. Я взагалі, по життю, тяжко справляюсь з усіма документо-процедурно-бюрократичними проволочками, але в Бразилії я б не вижив як мінімум тому, що сказився б в одній з безглуздих черг або втратив би якийсь важливий папірець, яких тут по 20 у кожного.

Декілька прикладів цієї безглуздості з власного досвіду:

– коли ми купували картку місцевого сотового оператора, процедура покупки і оформлення зайняла у нас трохи більгше 5 годин – заповнення анкет, підписання договорів, розкриття особистої біографії у повних подробицях

– захотілося Вам виїхати з міста. При купівлі білету, ви зрозуміло віддаєте свої паспортні дані, телефони, пошту і ще купу всього. Натомість ви отримуєте автобусні білети, білети на багаж, білетик на страховку – це три різні бумажки, кожну з яких контролер розриває і кожна з яких окремо має бути заповнена. Зрозуміло, загубивши одну з них (зі мною це траплялося постійно – я звик викидати чеки та інші маленькі папірці відразу після їх одержання), ви створюєте величезні проблеми контролерам і водіям, які не хочуть Вас випускати з автобусу або віддавати багаж, по ці маленькі обрубки паперу для них страшенно важливі. В підсумку, я розводив руками, говорячи, що їхні правила це ідіотизм і їм доводилося мене відпускати ні з чим.

– Постійні черги в банках, які ми бачили з вулиці і мовчки раділи, що у нас немає бразильської платіжної картки, ато б половину подорожі ми б проседіли у відділеннях

– У фіналі звичайно те, від чого мене встало дибом волосся – це звичайнісінький вхід в клуб. Зрозуміло, що без паспорту або айді в клуб ти не зайдеш, будь тобі 15 років чи 45 – показують усі, без питань та розмов. Але, що мене здивувало, так це те, що зайшовши в клуб, ти не просто купуєш браслетик і проходиш, а ти, чорт-забирай, за цей браслетик, маєш назвати своє ім’я, рік народження, номер телефону, пошту, кількість братів і сестер і ще гади щось питали. Для того щоб зайти в клуб! Кожен лишає про себе ВСЮ інформацію – як тут подебошириш?

Одним словом, я ненавиджу черги, бумажки за якими потрібно слідкувати і давати свій паспорт всім направо і наліво. Тому подібна бюрократично-паперова мотанина виводила мене з себе не на жарт.

6. Сан-Паоло

Сан-Паоло – це найбільший мегаполіс не тільки Бразилії, а й усієї південної півкулі. Загальне населення цього монстру становить близько 23 мільйонів осіб. На мене Сан-Паоло справив гнітюче враження – кругом 10-полісні шосе, заповнені стоячими в заторах автомобілями, сірі обшарпані багатоповерхівки, бруд, сміття, орди бездомних.. Ми жили в центрі міста та дуже дивувалися смороду навколо та

В Сан-Паоло безліч шоссе (10 поліс тільки в одну сторону!), які часто нерухомі через постійні затори

Сірий та обшарпаний, 23-мільйонний виродок

Скрізь зустрічаються брудні, широкі та вонючі канали. Чистоту води можна оцінити навіть з цього фото. Сан-Паоло

Цікаво, що тут монтують якійсь телевежі чи що це, прямо на дахи багатоповерхівок. Також цікаво, що це стосується тільки Сан-Паоло – ні в Ріо, ні в Белу-Орізонті ми такого не бачили. Виглядає не дуже, скажу Вам.

Якийсь вокзал в Сан-Паоло. Зовні ніби й симпатично, але люди, скільки там бруду і смороду!!:(

Ні, ну щось симпатичне в Сан-Паоло все таки можна знайти. Це вулиця Пауліста та деякі вулиці, їй паралельні, а також район Віла Магдалена. Але на цьому і справді все, все інше – це сірий потворний надвеликий мегаполіс, більше нічого.

Вищезгадана Пауліста. Так, тут не так паршиво, як на інших ділянках міста, але все одно нічого особливого – просто ряд хмарочосів на широкій вулиці.

Симпатична вуличка, паралельна вищезгаданій Паулісті

Після позору на Чемпіонаті Світу можна було б вже й забрати Давіда Луіса з Паулісти…

Вдалині якийсь, ніби симпатичний район, але в 23-мільйонному місті, лізти в кожен район якось не кортіло, тож ми пішли далі, в сторону Віли Магдалени

Той-самий гарний район – Віла Магдалена, який радять всі путівники. Ну так, краще ніж все інше в Сан-Паоло, але значно слабше ніж той же Belvedere в Белу-Орізонті. Ось там справжній люкс навколо!:)

Ми пробули в Сан-Паоло більше 3-х днів (половину цього часу ми простояли в заторах) і зареклися сюди більше не повертатися.

7. Бразилія – дуже дорога країна

В принципі не дорожче штатів або багатьох Європейських країн, але ми ж порівнюємо з Україною. Тим більше, враховуючи всі ці стрибки курсу, я на третій день перестав перераховувати в гривні, бо ставало сумно, особливо після того як ставало ясно, що за проїзд в школу та назад я в день витрачав 120 гривень.

Проїзд у автобусі – 2 долари, поїсти в фастфуді – від 10 доларів, в середньому 15. Техніка, одяг, будь-що імпортне – втричі дорожче ніж в Україні (айфон 4с за 1350 долларів в магазинах техніки мене досі дивує).

Те саме стосується автомобілів. Бразильці кажуть про шалені митні збори, за рахунок яких формуються ці ціни і про повні кишені чиновників, тисячі з яких кормляться на миті з імпорту. Одним словом за 2 місяці я там залишив уйму грошей, привізши додому лише футбольну форму Атлетіко Мінейро, сувеніри рідним і друзям та купу вражень, частина з яких трансформувалися в цю статтю 🙂

ОРЕСТ: До слова всіма омріяний острів Балі, більш ніж доступний. Ось фінансовий звіт.

8. Вулична їжа – справжня отрута

Вулична їжа в Бразилії – це пережарені булочки з м’ясом, або з сиром, частіше і з тим і тим. Якщо булочки з сиром ще іноді можна по-швидкому перехопити, то булочки з м’ясом, або класичні страви я нікому не раджу куштувати в вуличних кафешках, яких в мегаполісах тисячі.

Неприємні прецеденти з м’ясними булочками були в моїх друзів, в мене ж був страшенно неприємний прецедент з вуличним спагетті за 6 реалів. Підігріта в мікрохвильовці порція спагетті, через годину спричинила в моєму організмі незворотні реакції – зальодянілі кінцівки, та температуру під 40. Декілька днів я пролежав у ліжку з харчовим отруєнням, тож те спагетті мені обійшлося вкрай дорого, не дай бог більше їсти в Бразилії на вулицях.

Фото не найкраще, якось мені теж не було бажання фоткати ці всі генделики, але одну фоту я все-таки зробив – чисто, щоб показати як виглядає типічна бразильська харчевня “3 таракана”

Як вам така кафешка?:)

ОРЕСТ: Зате у Тайланді вулична їжа просто казка. Тільки не подавіться слиною 🙂

9. В нічних автобусах можна перетворитися на шматок льоду

Це особиста історія про те, що в Бразилії водії дуже зловживають використанням кондиціонерів. Особливо в нічних автобусах (поїздів у Бразилії немає). Так, автобуси досить комфортабельні, але холодно в ночі так сильно, що нічна поїздка з Ріо в Белу-Орізонті досі, після вже місяця проведеного в Києві, мені згадується в страшних снах.

Було надзвичайно холодно – обличчя, ноги, руки, тіло, коліна – кожна частина тіла була вкрай холодна на дотик. І з цієї льодяної тюрми нікуди тікати – автобус несеться по безкраїм автобанам. Бразильці брали з собою шерстяні покривала, які схоже використовуються тут або для поїдки в автобусі або для ночівлі на асфальті, бомжами. Наступну поїздку з Ріо в Белу-Орізонті та навпаки ми взяли по максимуму теплих речей (деякі з яких я тільки в автобусі й одягав), а саме: 2 пари джинсів, 2 пари носків, 3 пари светрів та регланів та куртка наостанок.

10. Дуже мало людей говорять англійською

Молодь знає англійську значно краще, але, як і в Україні, англійську можна вивчити тільки займаючись додатково на курсах, або відвідавши США. Багато бразильців бували в США – для них це те саме, що для нас з’їздити в Німеччину, зате Європа для більшості – екзотика. Так ось, молодь говорить англійською, і саме люди віком до 25 років складали основне коло нашого спілкування. Щодо населення віком старшого віку – все дуже погано, люди не володіють англійською.

Цікаво, що з трьох мегаполісів, найгірше з англійською в Белу-Орізонті (мінімум населення, в тому числі й молодого, говорить англійською), поганенько в Сан-Паоло (десь на зупинці прохожий міг нам слабенькою англійською мовою пояснити куди пройти, але навіть в аеропорту Сан-Паоло, під вивіскою Information людина не розмовляла англійською), більш-менш непогано в Ріо (навіть бразильці старшого віку вільно спілкуються – величезна кількість американців, туризм та економічна співпраця вже багато десятиріч зіграли свою роль).

Щодо сервісу, тобто магазинів, кафе, ресторанів – обслуговуючий персонал абсолютно не володіє англійською мовою. Ще б пак – наврядче б ці люди працювали тоді обслуговуючим персоналом.

На вулиці, ж коли ми були без приставленого англомовного бразильця, незнання місцевим аселенням англійської часто викликало труднощі для нас. Хоча по мірі вивчення нами португальської на питання “як пройти” або “скільки коштує” бразильці нам відповідали рідною мовою, що всіх задовольняло. Але, звичайно португальську ми якраз і вивчили нарівні “прожити”, а не на рівні “інтегруватися в буденне життя”.

ОРЕСТ: Практично, як на Кубі. Довелося вчити іспанську.

***

В даній статті Віктор використовував приклади з власного досвіду, побаченого і відчутого у трьох найбільших метрополіях Бразилії, які розташовані у Південно-Східному куточку країни, яку зрештою і відвідують найбільше іноземних туристів.

Але ж цікаво також що твориться у інших частинах цієї здоровезної і різнобарвної країни.
Ось можете сміло переходити за посиланням і потягати карту, де позначені ці три міста.

.
Особливо історія з дівчинкою в’єтнамкою вразила. Мабуть переосмислила життя!
Друзі, а що у світі є ще такого, котреВам реально не подобається, від чого аж верне?