Три дні між землею і небом у Болівії – Можливо так виглядає рай.

Ви точно бачили десь в інтернеті ці нереальні фото щасливих людей, які знаходяться у місці, де земля зливається з небом посеред білого простору, що виглядає, наче рай. Принаймні так, яки ми собі його можемо уявити. Правда?

Так ось, я теж нерівно до цього дихав вже багато років і все мріяв, коли ж нарешті зможу туди потрапити і ось цей день настав. Вітаю у Болівії – відвіданій мною країні№67, а місце, про яке йде мова це солончак Салар де Юні. 

І знаєте що? Це лише крапля в морі з того, що можна і варто побачити у цій надзвичайній країні, міцно затиснутій поміж величних гір Анд. Саме  тому про Болівію буде аж два пости, а не один, як зазвичай. І наразі про її найвідомішу частину (чи принаймні ту, яку всі бачать у картинках), Солончак Салар де Уюні. 

Готові до віртуальної подорожі у інший світ? Тоді, тримайтеся… 

*** 

Ось, влаcне карта пересування відвіданих місць. Даний відрізок позначений синім, а решта пересування по країні – зеленим. 

*** 

Всі нереальні фото з небом і землею, рожеві озера, фламінго посеред пустелі і гейзери саме з відти. Дані цікавинки знаходяться у південно-західній частині країни, межуючи з Чилі і є однією із найізольованіших частин суші, не рахуючи Сибіру. Тут не має жодного зв’язку і місцеві рейнджери спілкуються по рації, а вся інфраструктура складається з кількох грунтових доріг і високогірних притулків. 

Отже, поїхали………….

***

День 1

Першого дня ми виїхали з Сан Педро де Атакама, ще у Чилі і почали стрімко підніматися догори. Буквально за годину вже прибули на кордон між двома країнами, що знаходиться на висоті 4600 метрів і виглядає ось так. 

Там же пересіли на джипи і продовжили подорож вже болівійською територією.

Висота, розріджене повітня і холод даються взнаки. Трохи крутиться голова і при спробі пройтися відбувається «задишка».

Всі ці симптом, як рукою знімає, коли перед нами постає мальовниче озеро і перший фламінго. 

Навколишні краєвиди просто заворожують. 

Далі після кожного перевалу чи повору картинка драматично змінюється і щоразу дарує нові враженя.

Після відвідин гарячого джерела, стає тепліше і життя налагоджується. Подібне теж пробував у Ісландії. 

Раптом бачимо, як на горизонті, наче з прорваної труби, валить пар. Це комплекс гейзерів, що фактично зароджує новий вулкан. В Ісландії вони (гейзери) були зовсім іншими. Тут всюди відчувається сірка і є можливість наблизитися до численних бурлячих котлованів впритул. 

Інколи відчувається наскільки рихлою є земля під ногами. Тепература киплячої лави складає 900 градусів цельція. Були випадки, що туристи провалювалися туди і ситуація завершувалася плачевно. Зазвичай всюди у світі така секція гейзерів була б закритою огорожою, але тільки не тут у Болівії. 

І тут настала кульмінація. Гейзери знаходяться на висоті 4900 метрів, що вже зовсім не жарти. Вище я був лише у Ладаху в Індії (5869 м.н.м). Надихавшись сірки нас всіх відразу підкосило. Щоб вберегтися від гірської хвороби, місцеві жують листя коки. З надією, що мені допоможе я теж приєднався – помогло. 

Згодом проїжджаємо притулок на обід, де зазвчиай ночує багато подорожуючих. Висота 4200 метрів, не має електроенергії і вбиральні.

Мартуся начиталася достатньо рев’ю про це місце, щоб прийняти рішення зробити марш-кидок у перший день і заночувати трішки далі. Це було правильно, про що ми в результаті не пошкодували. 

Підкріпившись продовжуємо шлях і бачимо ось таке сюрреалістичне озеро. Не зважаючи на красу, почуваємося вже доволі «хижо» і більшість спогадів наразі приходять лише з фотографій. 

На наступний солончак вже просто не зважав. Хотілося як можна швидше спуститися. 

Гірська хвороба 

Це страшне відчуття. Здається, що переживаєте найгірше похмілля у світі. Сильно розколюється голова і пульсує різкими ударами і різних місцях одночасно. При спробі пройтися пару десятків метрів відбувається «задишка». Всі предмети зростають у вазі в декілька раз. Коротше кажучи, складається враження, що ви потроху вмираєте. Єдині ліки – спуститися вниз. 

І ось перед нами розкинулася зелена долина – ми врятовані 🙂 

Не знаю що стало причиною (різкий спуск, вкачуання від їзди чи кока), але в один момент я стрілою вистрибнув з машини і почав лякати «звуками з потойбіччя» мирних лам, які спокійно паслися поруч. На той момент вони проявляли значно більше цікавості до мене ніж навпаки. 

Ще буквально півгодини і ми прибули невеличке селище – місце нашого першого нічлігу.

Щоб хоч трішки адаптуватися я з останніх сил пройшовся вуличками села і зустрів його маленьких мешканців. 

Після швидкої і приємної бесіди (моя іспанська стає все кращою) я завалився з кімнаті і відрубався.  

***

День 2 

Прокинувшись, я вже й забув про ту красу й проблеми, які довелося відчувати одночасно. Вкотре пригадую, що біль та піднесення є тимчасовими. Важливо лише, що тут і зараз. 

Голова свіжа, дихати просто і без проблем навіть зробив розминку. Здається мій організм адаптувався. Чудово. Поїхали далі. Тут вже значно тепліше, тож можна і у шортах. 

По дорозі проїждаємо середнячкові пейзажі, до яких вже звиклося. 

(наш водій Фреді)

Найцікавіше було прогулятися серед стада лам, які мирно паслися допоки не приїхали ми. 

В другій половині дня заїжджаємо у ще декілька сіл, що виглядають, наче недавно тут пройшла війна. Колорит аж зашкалює. Навіть не пригадую, де було щось подібне. Камбоджа і те більш косметично приємна.   

Одне…

… та інше…

Під вечір зупиняємося на залізничній станції, що слугує проміжним пунктом, на шляху до Калами, Чилі, де ми побували буквально пару днів до того. Слабо віриться, що тут ще й досі ходять поїзди. Сто років тому дана місцина точно була більше сповнена життя. 

Приємним сюрпризом став соляний готель, де ми провели другу і останню ніч туру. Мабуть щось подібне відчувається у льодяних готелях Фінляндії. Туди я ще не добрався, але у соляному готелі було класно. 

***

День 3

Прокинулися ми о 4 годині ночі, коли ще було темно.

Річ у тім, що це окраїна відомого на весь світ солончака Сала де Уюні, найбільшого такого роду у світі. Пригадуєте нереальні фото на межі землі і неба, які ви десь точно бачили у всесвітній павутині? Так ось, це тут ? 

Я в принципі любитель рано прокидатися і зустрічати сонце, а тут ще й таке несамовите місце. Годину їзди в  суцільній темряві (наш водій їхав 100 км/год, не вмикаючи фар) і ми біля невеличкого пагорба в самому центрі засохлого соленого озера. Навколо суцільна біла рівнина (як шкло) і лиш трішки видніються гори на горизонті. 

Власне маємо пару хвилин, щоб видертися на пагорб, що є фактично островом, і зустріти новий світловий день. Просто обожнюю такі моменти. 

Завичай в таку пору доби тут мінусова температура. А ще невідомо звідки на горі купа кактусів-велетнів, яких ми вперше побачили у Болівії. 

Спустившись вниз до авто нас вже чекає сніданок. Що не кажіть, а приємно, коли сервіс на висоті. 

Ну все, підкріпилися, а тепер час їхати в глибину солончка подалі від всіх, щоб відчути простір і зазнимкувати ті фото, на яких здається, що знаходимося на іншій планеті. 

Ось парочка для затравки 

А це класика 🙂 

Чесно кажучи, ця година посеред білого простору була найскладнішою частиною цілої мандрівки. І хоча результат може виглядати вражаючим, сам процес ловіння кадру був складним і вимотуючим. Коротше кажучи, пригадуєте ті ситуації, коил ви знахожитеся у якомусь чудовому місці, де всі навколо клацають сотні фото себе у різних позах або (що ще гірше) просят вас зробити це одне успішне фото, яке ніяк не вдається. 

Ну все, їдемо далі. При виїзді із солончака швиденько зупиняємося біля місця, де представники різних держав залишають свої прапори. Серед знаходимо і наш жовто-блакитний стяг. 

Завершується ця несамовита екскурсія у невеличкому містечку Уюні, де перед поселення у готель ще заїжджаємо на цвинтар потягів, який розташований на окраїні міста. 

Саме містечко виявилося доволі приємним і затишним. Тут нарешті починаємо відчувати справжню Болвію, оскільки до цього мандрували лише природніми об’єктами, будучи відрізаними від цивілізації і культури, яка вже починає вражати з перших хвилин. 

Відразу хочеться побільше часу проводити на вулицях. Це вже абсолютно щось інше від решти держав Південної Америки, які ми бачили до того (Бразилія, Парагвай, Аргентина, Уругвай, Чилі). Але про саму Болівію вже у наступній публікації. 

*** 

Бюджет 

Є різні комбінації побачити, описане вище. Кільцеві маршрути і в одну сторону. Відпраними точками є Сан Педро де Атакама у Чилі, Тупіза чи Уюні в Болівії. У нашому випадку даний тур послугував не лише екскурсією, але й засобом транспорту, оскільки ми переїхали з Чилі у Болівію по терітирої, де не ходить публічний транспорт. 

Отже, на двох осіб:  

• 332 $ – сам тур, включаючи пересування, харчування і проживання
• 56 $ – вхідні квитки у нацпарк та інші об’єкти

Разом 388 USD за три дні незабутнього високогірного сафарі на двох. 

Враховуючи якість сервісу і красу побаченого, можу сміло вважати це однієї із найкращих ціна/якість екскурсій, які мені довелося пробувати. Скажімо, це просто не до порівнянні з сафарі у Шрі-Ланці. Щиро рекомендую. 

Таким чином ми прибули у Болівію і подорож Південною Америкою продовжується. На черзі решта країни, а також Перу, після чого летимо у США. Перші враження від принципово іншої за колоритом країни пречудові. Подивимося що буде далі.