Сучасна Персія (частина 2) і підсумки подорожі в Іран (Шираз, Мешхед, Табріз)

Сучасна Персія є надзвичайним краєм. Вже понад сто років ця країна носить назву Іран, що походить з древніх часів, коли істинні арійці блукали цими землями. Мене настільки вразило перше знайомство з цим краєм, що розбив публікацію навпіл, щоб найповніше передати побачене, хоча зазвичай за одну країну виділяю одну статтю.

УВАГА! Це друга частина моєї розповіді про подорож до Ірану. Щоб переглянути першу частину, перейдіть за лінком Іран (частина 1) перші враження про начебто країну зла.

Недарма назвою цього посту є саме Персія, а не Іран, адже місяця висвітлені тут найбільше асоціюються з цією могутньою державою, про яку ми так багато всього чули.

Отже, дослідивши центр країни, я спустився на південь до міста Шираз, що свого часу був столицею Персії. Поряд знаходиться древній Персеполіс, який був основним центром країни в часи найбільшого розквіту,  Для затравки скажу, що саме звідти Персія починала свої епічні походи на Грецію на чолі зі всім нам відомим Ксерксом. А про решта далі…

***

Ось карта мого пересування по країні загалом.

***

А це відео з цілої поїздки.

***

Шираз (Shiraz)

Багато відвідувачів Ірану розпочинають або закінчують свою мандрівку країною у Ширазі, адже тут знаходиться другий по значущості аеропорт, звідки є рейси практично у всі країни Близького Сходу, де вже можна зробити пересадку далі.

Це добре відчувається через значно більшу концентрацію туристів на вулицях, не зважаючи на те, що у місті не має жодних архітектурно-культурних важковаговиків, про які йшла мова у першій частині розповіді про подорож Іраном.

Можливо на той момент я вже наситився Іраном, а може так є і насправді, але особливих вражень Шираз на мене не справив. Таке собі звичайне, нормальне, сучасне перське місто. 

(внутрішнє подвір’я мого гестхаусу Niayesh)

На окрему увагу заслуговує фортеця, що знаходиться у самому центрі міста в межах симпатичної пішохідної частини. В ті часи (17-18 століття Персія також була такою собі regional power). 

От що точно варте уваги – це Персеполіс (Persepolis), древня столиця Персії в часи найбільшого розквіту імперії. Тоді Персія була наймогутнішою країною у світі. Саме звідси починалися військові походи на Грецію, про які ми так добре знаємо зі школи й історій про спартанців.

Персеполіс знаходиться в межах години їзди від центру міста, що коштує всього 20$ за ціле таксі, з очікуванням на місці. Це крапля в морі, яка залишилася від колись величного міста, але все одно вражає.

Кінець настав, коли Олександр Македонський взяв курс на Схід і фактично підкорив половину тогочасного світу.

Поряд з Персеполісом є ще один цікавий об’єкт Naqsh-e Rostam. Це гробниці найвизначніших перських правителів тої епохи, серед яких відомі нам Даріус та Ксеркс.

На той момент вже підійшов час рішення по Туркменській візі. Як і скзали у консульстві, я до них передзвонив, але трубку ніхто не піднімає. Далі я ще два дні бавився у квест під назвою «сконтактуйся з консульством», але безрезультатно.

Ну, раз консульство не йде до мене, значить я піду до консульства. Тому я просто придбав квиток на літак з Ширазу в Мешхед, який переніс мене у абсолютно протилежний кінець країни під кордон з Туркменістаном, де я все ж таки сподівався отримати візу в консульстві цієї країни.  

На щастя у Ірані фіксовані ціни на квитки і придбання рейсу в той самий день коштувало мені всього 50$ за півторагодинний переліт. Це був мій перший рейс, серед пасажирів якого я був єдиним іноземцем. За це мені і подобається Персія. 

***

Мешхед (Mashhad)

Мешхед – це друге найбільше місто країни, а також основний релігійний центр. Тут знаходиться головна святиня Ірану – мавзолей Імама Рези, одного із 12 імамів ісламу, і приналежний комплекс. Згідно шиїтської віри – імами це правонаступники пророка Мохамеда. Щороку цей комплекс відвідує приблизно 20 мільйонів паломників з цілого світу.

Я не міг такого пропустити, але перед тим потрібно було вирішити питання з візою. Прийшовши у робочий час, з’ясувалося, що там все наглухо закрито, а охоронець знає лише одне слово – «closed».

Мені такий варіант не підходив, тому я почав стукати у двері, які в результаті відчинилися. Молодий хлопчина на ламаній російській сказав, що відповідальної особи по візах зараз не має, а з’явитися він може за два дні, а може за чотири. Ніхто не знає. Ось так.

Робити не було чого, тому я дав собі ще два дні на отримання візи. Інакше запускаю в роботу план «Б”. Досвіду з такою тяганиною мені не позичати. Чого лише варті перипетії, як мені вдалося без візи відвідати Великобританію.

А, щоб не гаяти часу, пішов дивитися на духовний комплекс. До мене приєдналася Макі, японка, котра також зупинилися у тому ж гестхаусі, що і я. І також чекала на свою візу в Туркменістан.

Невірним у мавзолей Імама Рези так просто не ввійти. Відвідини комплексу можливі лише у супроводі штатного англомовного гіда, про що ми дізналися вже при вході.

Люди дуже ввічливі й інтелігентні, а все це безкоштовно. Спочатку розповідають історію цього місця і показують ознайомчий фільм, потім відбувається конструктивна дискусія на рахунок віри, а далі вже починаються власне оглядини комплексу, який вражає з першого погляду. Персія у всій красі. 

Таких площ тут дев’ять. Мені складно передати масштаб цього всього й атмосферу, яка панує. Це дуже важливий духовний осередок. Майже, як Мекка, лише у Ірані. В центральну найсвятішу частину нам заходити не можна, але по решті місць поводили залюбки. Це найбільша мечеть у світі, якщо вважати весь комплекс одним цілим. 

Співробітники уважно слідкують за кількістю відвідувачів і розстеляють додаткові килими на випадок потреби, щоб всі бажаючі мали місце помолитися.

Ну, а я тим часом, роззявивши рота ходив і оглядав все навкруги. Просто колосальне місце. Радий, що потрапив сюди на сам кінець мандрівки. Інакше мене б більше нічого не вразило. Тут древня Персія відчувається у всій красі.

Беззаперечно мавзолей Імама Рези є окрасою міста і саме заради нього сюди їдуть мільйони людей щороку, але маючи у запасі ще один день, я вирішив з користю провести час. Тому зустрів Каве, з яким мене сконтактував один спільний знайомий і наступного дня ми поїхали за місто.

Спочатку належним чином пообідали.

А потім зловили машину, щоб доїхати до одного гірського селища Зошк (Zoshk), звідки планували зробити невеличку прогулянку. Хлопці чомусь вирішили, що так не годиться, і провезли нас на авто по цілому маршруту. Краєвиди просто колосальні. 

Кульмінацією став візит неймовірного поселення Канг (Kang), що нагадує одну суцільну фавеллу, подібну до тих, які мені доводилося бачити у Ріо-де-Жанейро.

От лише Канг значно старший за Ріо і люди живуть тут не сильно інакше, як багато століть тому.

Під враженнями стопнули ще одне авто, водій якого виявилося, що розмовляв російською, оскільки часто має справу з сусідніми Туркменами. Він так зрадів, що підвіз нас аж до самого Мешхеду, який всього за 30 км звідси. 

***

Наступний день фактично був найважливішим за цілу подорож, адже від результату по візі залежала моя подальша доля і цілий маршрут. Тому, зціпивши кулаки я знову, як по свячену воду, пішов у консульство.

І на превеликий жаль позитивної відповіді я не отримав. Моя справа ще перебувала на розгляді, а враховуючи, що наступний день припадав на вихідний, то я просто плюнув на цю затію. Навіть, якби мені дали візу з понеділка, то на Туркменістан у мене б залишалося два з половиною дні, чого б вистачило лише для того, щоб без зупину проїхати цілу країну.

Нічого не поробиш. Я змирився з долею і включив у дію план «Б», оскільки розглядав і такий варіант. Тому відразу пішов у найближчу туристичну агенцію і на той же день придбав квиток у Табріз, найбільше місто північного заходу Ірану, звідки далі планував поїхати у Вірменію, щоб вилетіти до України з Єревану.

А тим часом пішов знімати стрес у місцевий салон краси.

Ну і Бог з ними. Туркменістан є однією з найбільш закритих кран у світі і туристів їм зовсім не треба. Трохи поварившись у тому соці й поспілкувавшись з людьми, хто отримав візу (наприклад японка Макі, з якою ми тусувалися два дні у Мешхеді, візу дали), я отримав цінну інформацію і спробую якось ще раз реалізувати дану затію, про що обов’язково напишу окремий пост.

Попрощався з власником гестхаусу Валі й полетів у Табріз.

(вид на храмовий комплекс з літака)

Як же круто, коли можна по нормальній ціні придбати квиток у день вильоту. З Мешхеду в Табріз півтори тисячі кілометрів і всього за 60$ я полетів літаком замість того, щоб товктися цілу добу по землі. На цьому рейсі я знову був єдиним іноземцем.

***

Табріз

Ще у аеропорту Мешхеду до мене причепився один хлопець, який взагалі не говорив англійською і всіляко намагався мені догодити, скеровуючи у правильному напрямку, хоч і так все було зрозуміло. Звати його Хочят. Далі він підсів до мене у літаку і почав щось розповідати. Я трохи напрягся і пояснив йому, що пересяду на три вільних сидіння, бо хочу поспати.

Прилетіли ми опівночі і вже у arrival зоні, він знову до мене підбіг вже з іншим чуваком, який говорив англійською. Мені пояснили, що хочуть мене підкинути у місто, на що я звичайно погодився. У ході розмови вони з’ясували, що я не забронював готель у Табрізі, а наступного дня збирався відвідати селище троглодитів Кандован (Kandovan), що знаходиться високо в горах за 50 км від міста.

Тоді брат мого новоспеченого друга радикально змінив напряму руху. Вийшло так, що вони проживають у містечку, що якраз по дорозі до Кандовану. Вони відвезли мене у чотиризірковий готель у місті Оску (Osku). Я ледве відбився, щоб вони за мене не заплатили.

Наступного ранку мій колега приїхав за мною на авто і завіз у Кандован, де ми провели порядка двох годин. Це колоритне гірське село, де люди повидовбували у горі печери, в яких непогано так обжилися.

Дуже подібне є у Кападокії в Туреччині. Не всюди можна побачити подібні пристосування. Село стало доволі туристичним, але колориту від цього йому не бракує. Давайте подивимося ближче.

Один колега запросив нас до дому і показав, як все облаштовано всередині. Цілком норм, як на мене. Я б тут міг без проблем зупинитися на день чи два. Головне, що тягне 3G інтернет.

Після цього я вже був готовий повертатися у Табріз, щоб забитися у якийсь готель і приготуватися до марш-кидка у Вірменію наступного дня, але мій друг сказав, що йому треба підібрати зарядку до мобільного вдома, тому заскочимо на хвильку туди. І почалося… 

Спочатку мені принесли чай з солодощами. Згодом накрили обід на килим. У ході трапези почали підтягуватися родичі, а за ними сусіди та інші знайомі. Кожен з них намагався заговорити зі мною через google translate і запрошував до себе у гості. 

Тим часом брат мого друга пригнав з базару, а мені почали говорити, щоб залишився ще на вечерю. Про пояснення того, що мені завтра прокидатися з самого рання і їхати у Вірменію, навіть не хотіли і слухати. Чесно кажучи, на той момент мені вже вистачало спілкування, і я почав втомлюватися від надмірної уваги.

Певним чином вдалося вмовити Хочята випустити мене, щоб я міг поїхати у Табріз, що знаходиться за 30 км. Він зрозумів і вийшов зі мною, щоб показати дорогу. В результаті ми опинилися у нього в машині і вже на повних парах їхали автобаном у Табріз.

Заїхавши у місто, Хочят почав катати мене по всіх мечетях і, щоб добити повністю завів на місцевий базар, який є найбільшим критим ринком у світі і одним із найстарших в історії. На прохання дозвлити мені просто піти у готель, він відповідав: «Ще трішки» і водив мене по різних відділеннях здоровезного базару (спеції, килими, золото, взуття, сигарети, одяг та інше).

В якийсь момент я вже думав навмисно «загубитися», але не міг так вчинити з Хочяном, котрий зі всієї душі розповідав мені через google translate особливості місцевої продукції.

Щоб якось по-доброму розійтися, я придумав, що мені дуже-дуже потрібно в туалет, а всі публічні вбиральні лише іранського (азіатського) зразка – тобто, можна «тойво» лише наприсядки. Пояснивши йому, що так я не можу, у Хочяна не було звалу і ми пішли у готель, що знаходився зовсім поруч.

На такій ноті я розпрощався з надмірною перською гостинністю, спокійно видихнув та відчув, що Ірану мені вже досить. Завалився у ліжко, дописав цю статтю, перебрав фотки за день, відповів на пару е-мейлів і вирубився, щоб набиратися сил на переїзд у Вірменію.

Зранку мене розбудив землетрус, який добряче лупнув за пару хвилин до будильника. Затріщав будинок і почулися крики людей. Раніше я вже мав подібний досвід у Токіо під час поїздки в Японію. Цим все обійшлося і я знав, що день буде класним.

Поснідав, взяв таксі на автовокзал, звідки вже зловив машину до кордону з Вірменією.

Ціла подорож тривала всього три години. Останні 60 км ми їхали вздовж кордону з Азербайджаном, звідки починалася моя ціла мандрівка.

В результаті приємний водій доставив мене до пропускного пункту, побажав всього найкращого і повернувся назад, а я почимчикував далі, вже у нову для мене країну – Вірменію (номер 76 у списку). 

***

Резюме (Іран – Персія)

Іран – просто надзвичайна країна і справжній рай для мандрівників. Транспортна інфраструктура чудово розвинена і дешева, проживання доступне на всі смаки і гаманці, багато хто говорить англійською, їжа смачна, а більшість місць вартих відвідання, просто не осягнути за одну поїздку, адже візи видають всього на місяць. Добре, хоч з ними не має жодних проблем, про що я писав у першій частині розповіді.

Окремо варто сказати про людей. Ще у жодній країні я не бачив, щоб уряд і населення жило у настільки паралельних світах. Все, що ви знаєте про Іран з телебачення і новин, є результатом пропагандиської роботи західних медіа, спрямованої на дискредитацію ісламіського уряду країни.

Так, їх можновладці ще ті радикали. Так, жінки (і туристи теж) змушені ходити в хіджабах, закриваючи все своє тіло, щоб навіть не було видно щиколоток і ні в якому разі обтягуючих форм. 

Тим не менше, будь яка дівчина намагається як можна більше приспустити накидку на голові, а як тільки повертається до дому чи заходить до свого хлопця, відразу перевдягається у джинси і блузочку. Відкривається вино і вмикається фейсбук, що працює лише через VPN. До речі, Instagram урядом не блокується і є найпопулярнішою соціальною мережею країни.

***

Корисна інформація (Іран – Персія)

• Таксист у Тегерані – Мохамед (+989304909519 what’s up)
  – зустріне в аеропорту і завезе у місто за 15$;
• Надзвичайний традиційний гестхаус у місті Язд – Friendly Guesthouse; 
• Непоганий гестхаус бекпекерського типу в Ширазі – Niayesh Hotel;
• Єдина бекпекерська точка у Мешхеді – Vali’s Homestay з класним власником;  
  *** у всіх цих місцях проживання у дормі коштує 10$/ніч, а також є кімнати на двох.
• Знайомий гід, який може допомогти вцілому по країні – Каве (базується у Мешхеді).

***

Я одночасно і сміюся і плачу, завершуючи писати ці два пости (читати першу частину) про Іран (сучасна Персія). Усвідомлю, що побачив лише невелику долю країни, але в той же час розумію, що невдовзі все швидко зміниться, адже буквально пару років тому уряд лібералізував візову політику і зараз сюди може без проблем потрапити будь-який турист. Виняток – лише громадяни США. Все, як на Кубі. 

Ось така вона сучасна Персія. Тому спішіть у Іран. Відкладіть Тайланд, Шрі-Ланку чи навіть Мексику й Перу на потім. Повірте, ви не пошкодуєте. А я тим часом поїхав далі. На черзі цілий новий континент, але про це вже зовсім скоро. 

А тим часом перегляньте першу частину розповіді про Іран, якщо ще цього не зробили, а також зацініть відео-огляд класних речей деяких українських брендів, які я взяв з собою в цю подорожі.