Дана подорож була під питанням. У одних інтернет джерелах пише, що українцям потрібна віза в Сенегал, а в інших – ні. У всякому разі, я не міг просидіти цілих два тижні у малесенькій Гамбії, тому вирішив піти на пролом та їхати у напрямку кордону. В найгіршому випадку довелося б просто повернутися, щоб виробити візу через консульство в Банджулі.

А ще я не хотів втрачати часу, оскільки разом із Сенегалом мав на меті відвідати Гвінею-Бісау, ще одну країну Західної Африки, оскільки взагалі збираюся побувати у всіх країнах світу . Отже, в будь-якому випадку подорожі бути.

На кордоні було явно видно, що всі пасажири закидують гроші прикордоннику та швидко проходять. Коли дійшла черга до мене, то він взяв мій паспорт і щось сказав французькою, з чого я нічого не зрозумів. Потім просто махнув рукою, щоб я відійшов у сторону, і зібрав данину із решти.

Я залишився один на один з корумпованим франкомовним темношкірим чуваком в пагонах і вже, в принципі, був готовий повертатися назад за візою чи, принаймні, пошвидше вирішити ситуацію на місці, оскільки мене чекала вся маршрутка.

Тоді прикордонник відкрив якусь велику книгу, поводив пальцем по списках і зрештою вліпив мені штамп у паспорт. «Мерсі» й «Привіт, Сенегал», сімдесят дев’ята (79) на моєму рахунку країна.

***

Маршрутка завезла нас у найближче село, де вже чекав інший попутний транспорт у Зігіншор – основне місто півдня країни й столиця провінції Казаманс. Ось, моя компанія в машині.

***

А тут схема цілої подорожі обома країнами.

***

Сенегал (провінція Казаманс)

Перше, що кинулося в очі, це купа блок постів, військових перевірок і дуже креативних обмежувачів руху, що вимагають неабияких водійських здібностей, аби їх об’їхати.

Річ у тому, що Казаманс, південна провінція Сенегалу, є відносно неспокійним місцем, де час від часу виникають локальні повстання. У них теж є свої сепаратисти. Демографічно і культурно провінція значно більш наближена до сусідніх Гамбії або Гвінеї ніж до Сенегалу, а географічна ізольованість регіону сприяє неспокійним рухам.

За дві години ми приїхали у Зігіншор. Відразу з автовокзалу я пішов у консульство Гвінеї-Бісау виробляти візу. Виявилося, що помічник консула говорить російською, оскільки працював свого часу у Москві. Він зрадів ще більше за мене, прийняв паспорт і сказав повернутися за годину.

Я, власне, використав цей час, щоб розміняти гроші, а також поїсти. На відміну від англомовної Гамбії, Сенегал – франкомовна країна, як і більшість Західної Африки. В країні ходить західно-африканський франк, а люди знають толк у їжі. Про таку смачнющу курочку з салатом у Гамбії я міг лише мріяти, хоча тут таке подають у звичайних кафе.

Забравши візу, я поселився у готель, де взяв кімнату з виглядом на річку. Чудова опція, як на 20$ у Африці. Як правило, щось середнє дуже складно знайти. Або дешева малярійна діра, або дорогий готель для дипломатів і туристів.

Перепочивши, пішов досліджувати місто. Зігіншор виявився доволі симпатичним. Тут непогано збереглася історична частина колоніальної французької забудови, що милує око.


Хоча є і повністю занедбані халупи.

Вже якось більше відчувається середній клас. Місто цілком самодостатнє і на мене практично не звертають увагу. Кожен займається своєю справою. Лише, от хлопці, які пили чай, запросили приєднатися і поговорити про життя. Це було нелегко, оскільки французькою я не бум-бум, а вони не бум-бум англійською.

Загалом, атмосфера мені дуже сподобалася. Ввечері я ще заскочив у місцевий бар, на фейсбук/інстаграм сесію, оскільки в готелі вирубився інтернет, та зі спокійною душею пішов спати.

Наступний ранок був повністю робочим. Я дописав статтю про бізнес клас у літаках, зідзвонився з хлопцями і позакривав решту ділових справ. Добре пообідав і подався на автовокзал, щоб їхати у Гвінею-Бісау.

***  

Гвінея-Бісау

Кордон знаходиться всього за 20 км на південь від Зігіншору. Там теж пройшло все дуже гладко. Платили всі, окрім мене. Прикордонник відкрив мій паспорт, подивився на візу та вліпив печатку. «Obrigadu»,- відповів я, знаючи, що тут говорять португальською через своє вже інше колоніальне минуле. Відразу пригадалися моменти, як Іван Бобров вчив нас португальської мови, коли ми пливли на круїзному лайнері через Атлантичний океан у Бразилію.

Як і Гамбія, Гвінея-Бісау є однією з найбідніших країн у світі. Левова частка населення тут проживає у глиняних будиночках із дахом з пальмових гілок (хотів написати солом’яним). Усі ці села і досі не під’єднані до електромережі.

Містечка виглядають вже трішки здоровіше. Я б сказав навіть краще ніж у Гамбії. Здається, наче люди більше дбають. Якісь подібні відчуття у мене були у Парагваї.

Моїм сусідом по кріслу виявився дипломат з Конго, який працює у Бісау (столиці країни) в якомусь департаменті Африканського Союзу, хоча вся його сім’я проживає в Брюсселі. Ми цілу дорогу спілкувалися про життя, країну та інші речі. На обох, як поважних людей, посадили на переднє сидіння мікроавтобуса.

***

Бісау (столиця країни)

За якихось три години приїхали у столицю, місто Бісау, де проживає майже половина всього населення країни. Порядка 700 тисяч осіб. Водій висадив усіх на окраїні, тому довелося розбиратися, як доїхати до центру. Вже починало темніти і треба було рухати булками. Не дуже хотілося б нервово бігати темними вулицями, шукаючи готель у місті, де немає центрального електропостачання.

Мій сусід по кріслу зловив таксі і сказав відвести мене у бар, де тусуються іноземці, більшість з яких є місіонерами ООН або китайськими бізнесменами. Там я зустрів двох молодих хлопців з Англії, котрі явно не підпадали під жодну з цих категорій.

Ми відразу знайшли спільну мову, повечеряли і пішли у їхній гестхаус Pencao Creola, що тримає старенький Швейцарець, який одружений на місцевій жінці. До слова, це найдешевше більш-менш пристойне проживання у місті. Одномісний номер коштує близько 20$.

Там проживав ще один індус, з котрим ми зранку разом пішли снідати у ресторан одного дорогого готелю, бо тільки там можна купити нормальну випічку. Виявилося, що Анураг також збирається відвідати всі країни у світі, а Гвінея-Бісау є для нього вже десь між 135 і 140 по рахунку. І тепер скажіть, що подорожувати складно. Йому потрібно наперед виробляти візи майже у всі країни світу. Індійський паспорт знаходиться у рейтингу значно нижче за український. А ще він викладає в університеті і подорожує лише під час канікул. І зарплата у нього не ахті.

Далі, повернувшись назад у гестхаус, я спакував речі та пішов у порт, щоб спробувати сісти на човен до островів, котрий відправляється по п’ятницях без чіткого розкладу. Виявилося, що я запізнився. Це мене дуже засмутило, але вирішив все ж таки перепитати у місцевих. Бінго! Наступного дня буде ще один човен. УРА!

Це був переддень різдва (23 грудня), тому багато людей поверталися на свята у свої домівки зі столиці і на перший човен всі не влізли. Тому, був організований додатковий рейс наступного ранку, що мені дуже вперло. Я придбав квиток і зі спокійною душею повернувся у гестхаус.

Анураг ще нікуди не втік і спілкувався зі своєю дружиною по скайпу. Далі, маючи багато чого спільного, ми декілька годин гуляли вулицями Бісау, розповідаючи один одному цікаві життєві пригоди з подорожей та обмінюючись безцінним досвідом з різних країн світу.

Саме містечко виявилося, мабуть, навіть приємнішим ніж Зігіншор, хоча і значно більше вбитим.




Можна добре уявити як тут було всього чотири десятки років тому. Гвінея-Бісау отримала незалежність від Португалії лише у 1974 році. Ось, як можна засрати місто. І так майже у всій Африці.

***

Архіпелаг Dos Bijagos

Отже, наступного ранку я відправився в порт. Щоб не провтикати і цього разу, спеціально прийшов заздалегідь, тобто за півгодини. Народ вже потихеньку завантажував багажі, хоча людей на посадку ще не пускали.

Переконавшись, що це саме наш човен я присів, очікуючи відправки.


Постійно підтягувалося все більше та більше людей і було явно видно, що всі на борт невеличкого судна не помістяться. Ситуація нагрівалася. В якийсь момент люди хлинули до боку пірсу. Очевидно почали запрошувати пасажирів. Капітан вигукував ім’я людини, видавав рятувальний жилет і пускав на борт. Чую: «Orest Zub». Фуххх, я є списках. Спускаюся на човен, а там…


І тут я уявив себе, що знаходжуся на одному з тих кораблів, переповнених нелегальними мігрантами, що регулярно топляться у Середземному морі так і не діставшись берегів Європи. Еххх.

Це було дуже некомфортно і навіть трішки страшно, але згодом я розговорився з людьми, старші хлопці запропонували випити пальмового вина, а діти підходили переглядати фото, які я там знімав. Я навіть кайфанув від такої приємної атмосфери.

Моя сусідка явно вподобала собі наплечник Osprey Radial 34L, який тестую у цій поїздці.

Десь за чотири години ми прибули до берега. Але то був ще не мій острів. Виявилося, що це Isla Formosa. Тут навіть не має пірсу, а постійне населення складає всього ~200 осіб. Транспорт сюди ходить не частіше разу на місяць.

Зустрічаючі з берегів почали заходити у воду, щоб приймати багажі та передачі рідних.

Більшість пасажирів теж тут зійшла. Тим часом я розговорився з одним хлопцем, який трохи говорив англійською. Він запрошував мене до себе у гості. Я в принципі не проти, але зважаючи що наступний човен на континент повинен був плисти десь після Нового Року (ніхто не знав коли саме), це було неможливо.

Десь за півгодини всі речі були розвантажені і на човні, окрім мене залишилося не більше десяти людей. Тим не менше, ми чомусь продовжували стояти біля берега. Як виявилося, за той час відбувся відлив чи то ми просто задалеко підійшли до берега. Коротше кажучи, човен сів на дно.

Пройшло три години, а ми досі на тому самому місці. Всіх вже починає чіпатися дурка, тож ми влаштували фотосесію, ініціатором якої виступила ця дівчинка.

За деякий час вода піднялася і ми продовжили наш рух далі. Команда почала розпивати пальмове вино і мене запросили в компанію на гальорку.

Моусір, капітан, а заодно і власник корабля, декілька років він працював у Португалії охоронцем в клубах, а потім повернувся і на зароблені кошти купив цей човен. Окрім того, він займається горіховим бізнесом (основна індустрія країни), а також має невеличкий готель у місті Болама – колишня столиця країни.

Класний чувак! Видно, що прожив деякий час у Європі. Казав навіть, що мав напарників з України, тож ми відразу знайшли спільну мову, і душевно спілкувалися протягом решти дороги.

***

Острів Бубаке

Ще за дві години ми почали підходити вже нарешті до нашого острову, що є центральним на архіпелагу Dos Bijagos. Також там знаходиться найбільший населений пункт регіону – Бубаке.


Я допоміг одній старшій жінці вивантажити речі і запропонував піднести їх до дому. Виявилося, що це бабця тої самої маленької дівчинки, з якою ми фоткалися. А ще з ними був хлопець, який вільно говорив англійською. Про нього взагалі окрема історія трішки нижче по тексту.

Вже почало смеркати і, поки ми дійшли до дому, стало абсолютно темно. Тут не має центрального електропостачання. Окремі ліхтарі світяться від сонячних панелей, а також чути гул кількох бензинових генераторів, що можуть дозволити собі лише багатші люди.

Прийшовши до хати тої сім’ї, нас вже чекала їжа (рис з рибою). Це був Святий Вечір і їм було дуже приємно розділити його зі мною. Люди живуть дуже бідно і навколо така темінь, що чорт око виколе. Ліхтарик лише у мене і одного сина.

Закінчивши трапезу, я подякував і пішов шукати свій готель, який порекомендував власних гестхаусу в Бісау. Люди у місті вказали шлях. Навколо абсолютна темрява. Знайшовши готель, я завалився у кімнату, сильно не роздивляючись що там. Був страшенно втомлений.

Замість тригодинного переїзду морем, цілий день перетворився у епічну пригоду, яку пам’ятатиму довго. Це Африка, дєтка. Зрештою, заради цього і подорожуємо, правда?

Наступного ранку я прокинувся і зацінив, що мій готель виглядає доволі непогано, не рахуючи того, що електрики вночі та води у крані не було. Ціна 20$, що ще відносно дешево за такий шик.

На острові купа комарів. Тому, щоб від них захищатися, рано вранці та пізно ввечері я повністю вдягався у закритий одяг. Лляна сорочка і штани, що трансформуються у шорти, від українського виробника Turbat, просто чудовий варіант. Не парять, зручні та добре захищають від комарів та сонця. Перевіряв на Сейшелах та в Ірані.

Невдовзі підтягнувся той самий «англомовний» чувак, який разом з нами пішов до місцевої сім’ї після прибуття на острів. Він представився Абдулом і сказав, що вони запрошують мене на сніданок. Чудово! Зможу краще роздивитися як живуть люди. Приходимо до хати, а дівчинка вже біжить мене обнімати. Навколо бавиться купа дітей, жінки пораються по господарству, а хлопці стрижуться.

Мені навіть складно передати наскільки базовими є умови проживання. І так у Гвінеї-Бісау в абсолютної більшості людей. Нам накрили на стіл і почалася приємна з Абдулом трапеза. Перед тим я запропонував дати гроші за харчі, що було сприйнято цілком нормально, хоча ніхто мене про це не просив. Зрештою, я розумів, що приготування такої страви для них справжнє свято, і подібне трапляється явно не кожного дня.

***

Життєва історія молодого гвінейця

За обідом Абдул розповів мені свою історію. Сам він гвінеєць, але юність провів у Гамбії, де добре вивчив англійську мову. Коли помер батько, він поїхав на заробітки у Дакар, столицю багатшого Сенегалу і основне місто цілого регіону.

Там він пробував по-різному підробляти і в результаті влаштувався за 65$/міс садівником. Квіти і все пов’язане з ними його пристрасть. 25$ ішло на оренду кімнати і в результат мій новоспечений друг мав чистими всього 40$ на місяць.

За три роки йому вдалося відкласти трішки грошей, щоб купити холодильник і дві сумки секонд хенд одягу, одну, до речі, з яких я ніс днем раніше. Щоб транспортувати це все, та й доїхати самому з Дакару в Бісау він витратив близько 80$, не рахуючи «данини» на кордонах й відстьогування за начебто імпорт на численних перевірках по дорозі.

Холодильник він подарував мамі з сестрою, які проживають в столиці країни Бісау, щоб ті могли зберігати фрукти і продавати їх на базарі. Сам же з двома сумками подався на острів Бубаке. Його план був наступним. Продати речі на місцевому ринку, щоб мати певний запас коштів, а тим часом підшукати землю для вирощування квітів та інших декоративних рослин на продаж.

На тому самому човні, де був і я, він зустрів дівчину, котра виявилася старшою внучкою бабусі, котрій я допомагав нести речі до дому. Так ми і познайомилися. Наступні два дні ми досліджували острів, оскільки, як для нього, так і для мене це був перший візит.

Він виявився досить розумним хлопцем із зовсім з нетиповим для більшості гвінейців мисленням. Це була одна із тих зустрічей, коли насправді є чим підтримувати розмову і спілкування не обмежується лише словами: «Як справи?»; «Все добре!».

Загалом більшість гвінейців та й африканців вважають, що білим людям гроші сипляться на голову або ж принаймні вони їх просто друкують. І тому зазвичай, зустрічаючи іноземця, очікують, наче їм щось перепаде. А, якщо щось перепадає, в той же момент купують якусь фігню. Абдул інакший. Він знає ціну коштам, розуміє, що таке інвестиція, і свідомо дивиться на речі.

Мене вразила його історія і тому я вирішив йому трішки допомогти. Для початку порекомендував, що непоганим стартом може бути запуск курсів англійської мови, оскільки чогось подібного на острові ще немає, а рано чи пізно сюди почнуть їхати туристи. Для цього нічого не потрібно. Місцеві люди і так вже почали у нього розпитувати звідки він так володіє англійською, коли ми, спілкуючись, разом гуляли запиленими вулицями Бубаке.

Наступним кроком вже стане власний сад, чого він так прагне. Але для цього йому потрібно трішки впевненіше стати на ноги, щоб організувати на місці житло і придбати землю. Я залишив йому 200$ у якості первинної інвестиції, і щиро сподіваюся, що це стане у нагоді. Він намагався впиратися, але я наполіг. В Дакарі йому б довелося працювати на цю суму півроку. Навіть боюся уявити скільки часу це б зайняло у Гвінеї-Бісау. Інші би ці гроші просто проїли, але я впевнений, що Абдул зможе з цього щось толкове зробити.

Надзвичайно цікаво як розвинеться історія далі. Ми обмінялися контактами і я попросив його тримати мене в курсі. Хоча, ні смартфона, ні комп’ютера у нього наразі немає, впевнений, що хлопець дасть собі раду і наступного разу, коли я приїду в Гвінею-Бісау, то вже зможу зупинитися у його новозбудованому великому домі.

***

Місцева сім’я пригостила Абдула на перших декілька днів, поки тривають Різдвяні Свята і не почне знову працювати ринок. Там він зможе продати свої імпортні речі і вже далі продовжувати будувати життя.

Ось, як йому постелили у кімнаті, де сплять інші хлопці. Див. матрац справа.

Загалом Бубаке доволі приємне містечко, де люди живуть спокійно і скромно.

(церква)

Тут навіть є парочка непоганих пляжів…

… і руїни старої колоніальної вілли, до якої нікому не має діла, окрім корів.

За два дні перебування на острові я декілька разів відвідував знайому сім’ю і щоразу мене зустрічали із радістю без жодних очікувань взамін. В останній вечір ми всі разом пішли у центр, засіли в бар і непогано повеселилися на вечірці.

Це був надзвичайний досвід, але у понеділок настав час повертатися назад на континент, адже човен ходить раз у тиждень. Якби я його пропустив, то не встиг би на свій літак з Гамбії у Варшаву, а відтак би завис у Західній Африці невідомо на скільки.

Тому, зранку я зібрав речі і подався у порт. Вже знаючи весь розклад, я зайняв найкращу позицію (знизу на пакунках біля курей), і чотиригодинна подорож морем, пролетіла, як одна мить.

***

Дорога назад у Гамбію

Прибувши у Бісау, я переночував у тому ж гестхаусі. Наступного дня зідзвонився з хлопцями з самого рання, оскільки був три дні офлайн, владнав деякі ділові справи і махнув на автовокзал, звідки зловив маршрутку назад в Зігіншор, де відразу пересів на іншу машину в Гамбію і вже надвечір повернувся в будинок до Марчіна у Брікамі.

«Нежданчіком» була вимога гамбійського прикордонника показати візу, якої, ясна річ, у мене не було. Переглянули правила! Так, і справді українцям у Гамбію потрібна віза, за винятком, якщо прилетіти чартерним рейсом у аеропорт, що було зроблено раніше. Але цього разу моя історія не підійшла, оскільки їхав наземним кордоном.

Коротше кажучи, я збив ціну з офіційних 80$ до 40$ і в результаті отримав Visitor’s Pass штамп у паспорт, що явно не є візою. А це означає, що наступного разу можна буде торгуватися далі. Це Африка. Я просто не мав сил на це після довжелезного дня у місцевих маршрутках.

***

Бюджет

Більшість може подумати, що раз у Африці так бідно живуть, то й ціни повинні бути відповідні, але нічого подібного. Насправді, більшість людей живуть на 1-2$ в день, але західна людина просто не може щодня їсти рис і спати у голій бетонній кімнаті без світла й води. Тому, забудьте про абсолютно повне занурення у місцеве середовище.

Натомість, якщо хочеться хоч чогось трішки більше, то вже треба неслабо платити. Скромний обід у ресторані з легкістю потягне на 10$, найпростіший готельний номер зі світлом і водою коштуватиме 20-40$. В той же час пересуватися місцевим транспортом цілком реально, але треба бути готовим до тривалих очікувань і пожертвувати комфортом. Це явно не бізнес клас від Turkish. На щастя сімкарти з 3G інтернетом доступні всюди, а мережа хороша.

Загалом, у двотижневій подорожі Західною Африкою
(Гамбія, Сенегал, Гвінея-Бісау) у мене були такі видатки:

  • 320 $ – добирання зі Львова у Гамбію і назад через Варшаву
  • 20 $ – громадський транспорт
  • 10 $ – таксі
  • 155 $ – проживання (на 5 ночей я зупинявся у Марчіна з Брікамі)
  • 180 $ – харчування
  • 70 $ – візи, страхівки та інші документи
  • 40 $ – вхідні квитки та екскурсії
  • 35 $ – розваги
  • 27 $ – дрібні покупки і сувеніри
  • 32 $ – інші витрати

Разом виходить 889 $, що зовсім немало, як на двотижневу подорож.

І це я ще дуже вдало купив квиток, а крім того непогано зекономив на проживанні. Тому, якщо збираєтеся в Африку, запасайтеся грошима, терпінням і open mind. Повірте, але сюрпризів у вас тут буде достатньо і вражень теж.

***

Резюме

Ось така цікава насичена подорож вийшла. До мого літака залишається ще два дні, які я збираюся провести у спокої, осмислюючи все побачене й відчуте, а також підбити підсумки 2016 року і попланувати наступний. Західна Африка просто несамовитий край і я знаю, що не раз сюди повернуся, адже збираюся відвідати всі країни у світі

Більше того, вже починаю обдумувати наступну подорож. На черзі у мене Східна Африка й Південно-Східна Азія (читати план), але перед тим проведу місяць в Україні, щоб належним чином підтримати промоцію моєї нової книги, та й загалом трішки перепочити поміж цих шалених мандрів.

Share Button

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: