Найскладніший день подорожі

Це був найскладніший день цілої подорожі Західною Африкою. Бризгливим і надто емоційним краще не читати (писав з телефону, тож вибачте за описки і формат)

Я прокинувся в Нуакшоті (столиці Мавританії) вдосвіта через дивне відчуття в животі. Лише розплющивши очі, відразу погнав у туалет. Потім ще пару разів збігав.

?

За годинку вже зійшло сонце. Прокинувся мій тревел компаньйон Василь і треба було вирушати в дорогу. Кожен з нас роз‘їжджався у різні боки. Василь на північ у Марокко, а я на південь у Сенегал. Таксист розвіз нас по різних автостанціях, ми побраталися і побажали успіхів одне одному.

?

Я спеціально нічого не їв та не пив, оскільки через мене все проходило, як крізь сито, а зупиняти автобус кожних 5 хв посеред пустелі без жодного кущика якось було не ок, хоча для африканців це не проблема.

?

Після чотирьох годин виснажливої розбитої дороги під палючим сонцем ми приїхали до кордону із Сенегалом. На той момент я вже був сильно обезводнений, знесилений і потроху відключався. Також важко дихалося. Ще ніколи не відчував чогось подібного. Якраз пригадав з Вікіпедії, що діарея є однією із найпоширеніших причин смерті. Акурат після серцево-судинних захворювань, раку і ДТП.

?

Вже дуже хотілося чим швидше потрапити у «цивілізований» Сенегал. Але перед тим треба було пройти три кола пекла мавританського кордону, бігаючи між різними віконцями, збираючи підписи. Далі переправа через річку і ось вона, сенегальська земля, яку я ледь не цілував.

?

На силу усміхнувшись, протягуючи тремтячою рукою паспорт у віконце, кажу: «Бонжур, Місьє». Той дивиться, і каже: «За мною». Мене заводять у маленьку кімнатку і кажуть, що в’їхати не можу, оскільки мені потрібна віза. Як же так? Два роки тому я вже відвідував Сенегал без візи. На цьому ж кордоні тиждень до того був Василь. І жодних проблем. А мені – віза?

?

Телефоную в Посольство України в Дакарі, пояснюючи ситуацію. Так, візи справді не треба, пояснюють. Передаю телефон офіцеру. Той навіть слухати не хоче. Каже, валяй назад в Нуакшот робити візу. А я ж розумію, що тої дороги вже не переживу. Пояснюю консулу – витягуйте мене. Варіантів нема.

?

Паралельно тримаю в курсі Мартусю, яка страшенно переживає. Поки наші дипломати вирішують щось напряму з міністерством, я тягну час…

?

Добрий прикордонник запропонував якоїсь крупи. Я спробував та відразу погнав до «білого». Відчуваю, що піднімається температура і мене починає кидати в жар. Телефонує консул і питається, як справи. Каже, що працюють над моєю ситуацією і зараз все має вирішитися.

?

У поганого прикордонника потроху здають нерви. Телефоную в посольство. Відповідають: «Чекай! Зараз, зараз». На крайняк пропонують поїхати на інший прикордонний пункт. До слова найближче КПП знаходиться за 100 км вниз по течії по бездоріжжі, а це вже ~16 год.

?

В результаті після чотирьох годин у мене забирають паспорт, витягують з будинку КПП, закидають в човен, жбурляють паспорт в догонку та відправляють назад у Мавританію. Паралельно я вишу на телефоні з консулом, але з ним відмовляються спілкуватися. Повернувшись у Мавританію мені знову доводиться оббивати бюрократичні пороги, але цього разу ще й наново виробляти візу, оскільки я ж уже виїхав з країни.

?

Далі вирішую не їхати на сусіднє КПП, оскільки ситуація може повторитися. У паспорті вже дві мавританські візи і три штампи. Думаю вони б поцікавилися у колег, чому мене повернули. Кордон закривається на ніч, тож я сідаю в авто й вертаюся назад в Нуакшот робити візу, яку насправді не треба.

?

Знову потовчена дорога, але тепер у темряві. Раптом у машини гаснуть фари, головне, що працює двигун і крутяться колеса. Я підсвічую своїм налобним ліхтариком Petzl. Справляється норм, так і їдем. А раптом «бух». Влітаємо у яму, так, що я аж головою вдарився у дах. За пару секунд машина зупиняється. Пробитий піддон. 

?

Одинадцята ночі посеред пустелі в Мавританії. Єдине, що могло мене хоч трішки втішити тоді – це вражаюче нічне небо. Чітко простежувався Чумацький Шлях, я пригадав школу і знайшов Білу Ведмедицю, а місяць світив так, що на пісок від мого силуету аж падала тінь. 

?

Стає дуже холодно. Мене починає труханити і я в принципі змирився з тим, що так і заночуємо, сподіваючись протягнути до ранку. Аж бачу фари. Виповзаю на дорогу і прошу підвести у місто. Дядько згодився. Загалом прості люди у Мавританії дуже добрі. Іноземців тут практично нема, тож вони наразі не сильно вловили, що на них можна заробляти, а радше ставляться з цікавістю.

?

Вже після півночі я добрався у готель і просто відрубався. Наступного дня прокинувся від стукоту в двері. Питали чи залишаюся, оскільки настав розрахунковий час. Чорт, мені ж потрібно зробити візу. Жену в посольство Сенегалу. Трохи паперової тяганини, але встигаю все подати до закінчення робочого дня. Обіцяють на завтра.

?

Повертаюся в готель і просто відлежуюся. Минулий день здається якимось кошмаром. Добре, що все закінчилося саме так. Стривай! Ще не закінчилося. Подивимося, що буде з візою.

?

Наступного дня, відіспавшись та від’ївшись уже з речима повертаюся в посольство. На щастя віза готова. Забираю паспорт і гайда знову цією пекельною дорогою на кордон.

Прибуваю за пару хв до 19 год. Все закривається. Пробиваюся через військових, далі через митників, а прикордонники кажуть: «Дюма» – «Завтра». Жодні пеконання, прохання і навіть спроби дати хабар їх не розтопили.

?

Я вже не знаю, що мені робити! Сміятися чи плакати? Місцеві пацани пропонують нелегально перевести човнем через річку. Але отримати кулю чи потрапити в африканську тюрму (що мабуть гірше) якось не сильно хочеться. Натомість офігівший просто сідаю в кафе (якщо його так можна назвати). Мавританія мене добре тримає.

?

У голові вже виникають думки, а чи вартує аж так напружуватися. І взагалі для чого це все мені? Просто сиджу і втикаю. Підходить хлопець і питається що зі мною. Моєї французької не достатньо, щоб ось так все пояснити. Тому просто відповідаю: «Се бон» – «Все в порядку». А заодно і питаюся, де тут найближчий готель.

?

Тепер вже спішитися немає куди. Беру кімнату з кондиціонером і теплою водою, що тут велика рідкість. Спокійно миюся і приводжу себе в порядок. Зідзвонюся з Мартусею та відписую на мейли і повідомлення в соцмережах. Більше я так не буду нікуди гнати (зась). Я махав. Не мій цирк – не мої мавпи.

?

Наступного ранку, добре виспавшись без будильника, я спокійно смачно поснідав і легкою ходою пішов на кордон. З усміхненим обличчям знову проставив необхідні підписи та сів у човен, щоб з вітерцем форсанути ріку. 

На тому ж КПП Росо, звідки мене викинули двома днями раніше, гордо показую візу, яку мені не треба було робити, і без жодних питань отримую штамп у паспорт.

Bienvenue au Sénégal, monsieur ??

P.S. Загалом уся ця афера додатково винесла мені 215 $ і три дні. Але здоров‘я і нерви нічим не виміряєш. Все добре, що добре закінчується, хоча з візою ще треба буде розібратися, адже інші українські мандрівники можуть потрапити у таку ж халепу.