Отже, після всіх пригод у Гватемалі, ми дісталися до наступного кордону. Беліз – це малесенька країна у Центральній Америці, що лежить на узбережжі Карибського моря. На противагу Панамі, Нікарагуа, Коста-Риці, Гондурасу і Гватемалі, це єдина англомовна країна Центральної Америки, а контингент місцевого населення тут принципово інший.
Зрештою, незалежність Беліз отримав лише відносно недавно – у 1981 році, а до цього входив до складу Великобританії. Наразі це член Британської співдружності. І тут чітко простежуються мотиви Туманного Альбіону.
Ось відео з тієї мандрівки.
А далі як завжди – текстовий формат статті з фотографіями.
***
Ось як пролягав наш маршрут.
Як бачите, нам знову довелося повернутися у Гватемалу і зачепити клаптик Гондурасу, оскільки звідти вилітав рейс у Маямі. Але про все за чергою.
***
Кордон та візове питання
Беліз є візовою державою для українців. Але, оскільки жодного дипломатичного представництва там у нас немає, то всі відносини ведуться через консульство Великобританії. І, звичайно, спеціально для невеличкого візиту, який наперед за кілька місяців був під питанням, я не став з усім цим морочитися.
Натомість вичитав, що за наявності американської чи британської візи, громадяни України можуть отримати візу в Беліз на кордоні. Клас! Це вже значно краща опція, оскільки я маю однорічну американську візу. Питання вирішено.
Після прибуття на кордон нам дали заповнити невеличкі форми і забрали паспорти. Очікуючи понад годину, ми вже було почали переживати.
Раптом нас просять зайти в кабінет до начальника зміни. Поважний темношкірий пан розпитав у нас, що ми робимо в такій далечі та поцікавився, хто з нас грає в шахи. Виявилося, що Саша в аплікаційній формі у полі “Інтереси” написав “шахи”.
Це неабияк підкупило прикордонника. Він майже зі сльозами на очах розповів нам, як ледь не став чемпіоном країни, і почав віртуально грати в шахи з Сашком, який протримався всього декілька ходів.
В результаті нам видали паспорти і побажали успіхів, не взявши ні копійки за візу. Хоча десь писало, що віза на кордоні коштує $50. Ось це так пригода.
***
Перші враження про Беліз
Відразу за прикордонним пунктом починається місто. Тож ми дісталися до автостанції та сіли на локальний автобус, що їхав у напрямку столиці країни Бельмопан.
Тут вже зовсім інша архітектура, ніж в сусідній Гватемалі. Більше нагадує Сент-Кітс або острів Бастіментос у Панамі. Так, це – Кариби.
Приблизно за дві години ми дісталися до столиці країни – міста Бельмопан.
Але тут лише пересіли на інший автобус. Відразу кинулося в очі, наскільки тут багато різних національностей. Як і багато де на задвірках Британської імперії, людей перекидали між континентами, а їхні нащадки продовжують жити уже в новостворених країнах.
На вечір ми дісталися до містечка Дандріга та уже в темряві запакувалися у перший же гестхаус і полягали спати.
***
Дангріга (Dangriga)
Прокидаємося зранку, а на ґанку таке.
Це Карибське море. Наша господиня виявилася приємною жіночкою та люб’язно приготувала справжній англійський сніданок.
Далі ми пішли досліджувати місто. Дангріга є центром культури чорношкірого населення Белізу. Тут цілком приємна і розслаблена атмосфера.
Коли ми гуляли вулицями міста, до нас під’їхав один хлопець і запропонував трохи показати, що є навколо. Виявилося, що це співробітник місцевого банку.
Чомусь він вирішив повести нас до свого брата, який значно гірше давав собі раду в житті, ніж він. Це нагадало, що навіть в одних і тих же умовах люди інакше організовують свій побут.
А ще того ж вечора ми пішли у порт і домовилися про трансфер на острів наступного дня з капітаном Горобцем (Captain Sparrow – принаймні так він себе називав).
Раптом ми почули неймовірний шум та гучний стукіт барабанів неподалік.
Виявилося, що це якийсь місцевий фестиваль.
Тож ми з радістю приєдналися до процесії.
А ще навіть вдалося поспілкуватися з Міс міста.
***
Тютюновий острів (Tobaco island)
Як і домовлялися, наступного ранку ми прийшли в порт чи радше невеличку гавань.
Капітан Горобець уже чекав нас і ми вирушили в море на невеличкому човнику.
Приблизно через півгодини і ~20 км ходу ми прибули до неймовірної краси малесенького острова.
У давні часи тут обробляли привезений з континенту тютюн перед тим, як відправляти його через океан в Європу. А зараз це туристичний курорт. Тим не менш, людей практично не було. Ми поселилися в єдиному відкритому на той час готелі.
Та в принципі сильно не скаржилися.
Виявилося, що це низький сезон, і весь острів просто впав у сплячку.
Окрім нас, тут була лише одна пара туристів, які поїхали того ж вечора, коли прибули ми.
В результаті можна було відчути, як це – мати весь острів лише для себе.
Його розміри вражають. Лише 150 на 100 метрів.
Повірте: довго у таких умовах висидіти зовсім непросто.
Уже через пару годин починаєш пробувати комунікувати з будь-якими людьми. Зокрема, поспілкувалися з рибалками і придбали у них лангустів на вечерю.
А ще перехилили декілька чарок рому в єдиному колоритному барі.
Через два дні за нами прибув капітан Горобець та доправив назад на континент.
У нього ми також придбали лангустів, які нам приготували в сусідньому барі.
Класна практика. Подібні ласощі я куштував хіба на Кубі.
***
Понта Горда (Ponta Gorda)
З Дандріги ми сіли на автобус і поїхали на сам південь Белізу – у містечко Понта Горда, звідки повинен був ходити човен через затоку в Гватемалу у напрямку на Гондурас.
Там у мене почалося ускладнення по здоров’ю. Річ у тому, що я простудився при сходженні на вулкан у Гватемалі, та продовжував далі подорожувати, не даючи організму відпочити. Таким чином, звичайна простуда переросла в отит середнього вуха. Мене боліло півголови і я просто не міг нічого вдіяти, тому звернувся в лікарню по допомогу.
Там мені вкололи знеболювальне, дали пігулки з собою і сказали, що лікувати це можуть лише у столиці, яка, звичайно, нам не по дорозі. Тож я вирішив потерпіти декілька днів до прибуття у Маямі. Решта дороги я провів на транквілізаторах.
На цьому частина мандрівки Белізом завершилася. Після проходження еміграційного контролю мені, як завжди, вліпили штамп на новій сторінці. Просто ненавиджу, коли так роблять, і намагаюся завжди показувати пальцем, де хочу мати штамп.
Вийшовши на пірс, ми виявили, що нас перевозитиме ніякий не паром, а звичайнісінький маленький човен. Уффф. Ну, нічого. Прорвемося.
Дві години по хвилях і ми знову повернулися у Гватемалу, а саме у портове містечко Пуерто Баріос (Puerto Barriios).
Там же пересіли на маршрутку і вже за якихось півгодини дісталися до кордону з Гондурасом.
***
Гондурас
Гондурас став 68 відвіданою мною країною. Насправді ми планували побути тут хоча б декілька днів, але трохи затрималися у дорозі через мою хворобу. Тож часу практично не залишалося. Хоча я ще добре тримався.
Усім відомо, що Гондурас є однією із найнебезпечніших країн у світі, а його найбільше місто Сан-Педро-Сула – найнебезпечніше у Гондурасі. Вуаляяя.
Чесно кажучи, ми були трохи на стрьомі. Тим більше, коли бачиш табличку на вході кожного магазину про те, що вхід зі зброєю заборонений.
Тому, щоб не гратися з вогнем в останній день перед вильотом, ми просто відпочили у хостелі. І це було правильне рішення.
Вночі таксист завіз нас в аеропорт. Ми разом з Сашком полетіли у Маямі, звідки мій друг повернувся в Україну. Натомість я відвідав конференцію Content & Commerce Summit в Орландо, де навіть зустрів кількох онлайн-підприємців з України та написав бізнес-висновки з цієї події.
***
РЕЗЮМЕ
Ось така цікава мандрівка видалася, друзі. Я ледь не відкинув копита і радий, що все так завершилося. Хоча на подібні непотрібні подвиги у майбутньому йти не буду. Якщо зі здоров’ям не все гаразд, то треба відпочивати, а не далі тиснути на педаль.
Беліз просто чудовий. Не знаю, чи ще туди колись повернуся, але точно неодноразово згадуватиму ті часи. Майте на увазі, що з американською візою у вас не буде жодних проблем. І гарних вам мандрів.
