Мавританія – остання рабовласницька держава

Від самої лише назви Мавританія уже стає якось моторошно. А от туристичний візит в цю країну є мабуть останнім, про що подумає нормальна людина, котра живе у цивілізованому світі.

Ще б пак! Мавританія – остання рабовласницька держава у світі. Офіційно рабство було скасовано ще у 1981 році, хоча й досі приблизно чверть місцевого населення фактично перебуває у власності інших.

Я давно хотів потрапити сюди і, в результаті, відвідав Мавританію після подорожі по Марокко та Західній Сахарі. Про те, як там усе влаштовано, дивіться у цьому відео.

А далі уже традиційно розповідь у статті з фото.

***

Карта

Для початку карта пересування країною

І далі про все по черзі…

***

Нуадібу

Оскільки я рухався з півночі, першою зупинкою на шляху стало Наудібу. Але перед тим варто пересікти нейтральну територію. Відразу після марокканського кордону мандрівників зустрічають таксисти і перевозять 5 км по території, що знаходиться на ніким непідконтрольній території.

Далі уже на мавританській стороні відбуваються усі митні процедури. Візу в Мавританію доволі просто отримати. 50 євро та й по всьому. Хоча варто ще вистояти у черзі.

Там я підсів у авто з місцевими молодиками (звичайно, другим на пасажирському сидінні біля водія) та й доїхав до Нуадібу, що є економічним центром країни.

Власне про статус топового економічного міста складно здогадатися, вперше сюди потрапивши і побачивши таке.

Це Африка, крихітко. Нічому дивуватися. Далі я знайшов готель, біля якого знаходиться турецький ресторан, де випадково зустрівся з двома українцями.

Якраз ті й розповіли мені, що Нуадібу є вільною економічною зоною і тут дуже вигідно вести бізнес. Зокрема, основним промислом є риболовля, чим власне тут і займається більшість іноземців.

Також скажу, що їжа в тому ресторані була суперовою.

Наступного дня я подався на місцевий ринок, щоб дещо купити і трохи більше подивитися на місто.

Люб’язний власник готелю навіть повіз мене у спеціальну точку, де мені допомогли налаштувати сімку, щоб тягнув інтернет. Насправді, це виявилося не так просто, але з моїми зв’язками все реально.

А ще я погуляв прибережною територією на півдні міста, де знаходиться кладовище великих кораблів. Виявляється, що деякі міжнародні компанії просто скидають тут свої відпрацьовані судна, адже це значно простіше й дешевше зробити, аніж здавати їх на утилізацію. Норм процедура…

***

Найдовший поїзд у світі

Це повинно було стати родзинкою всієї мандрівки. Річ у тому, що у Мавританії ходить найдовший поїзд у світі (мова йде про рухомий склад). Його довжина сягає 3 кілометрів.

Щодня поїзд перевозить сотні тонн залізної руди з копалень в глибині Сахари до узбережжя. Відвантажується і далі повертається назад порожняком. Інколи до нього чіпляють декілька пасажирських вагонів, щоб люди могли якось дістатися у віддалені райони країни.

Особисто я довго мріяв про таку подорож і великою мірою саме заради цього приїхав. Ніякого розкладу нема. Тож всі чекають на поїзд з середини дня. І я з ними.

Як тільки відвантажать всю руду, поїзд починає рухатися у напрямку Сахари. Робить невеличку зупинку на станції. Звичайно, ніяких квитків не передбачено. Тож сотні людей просто штурмують два невеличкі вагони.

Для того, щоб краще вловити всю атмосферу цього шаленого дійства, рекомендую переглянути відео про поїздку.

Лише під ранок вдалося роздивитися, як тут все влаштовано. Скажу, що у таких умовах мені ще їздити не доводилося. Навіть в Індії.

Ніде яблуку впасти у прямому значенні цього слова.

А за вікном, звичайно, краса вранішньої Сахари.

Після дванадцяти годин ходу ми наблизилися до зупинки у селищі Чум (Choum), де я повинен був зістрибнути, оскільки далі поїзд рухався уже до залізорудних копалень. Попрощався з моїми компаньйонами і побажав цілому купе всього найкращого.

Оце так пригода. Не думаю, що вдруге на таке б наважився.

Там же пересів на маршрутку, попрощався з хлопцем, який мені допоміг облаштуватися у поїзді, та взяв курс далі.

***

Чінгеті (Chnguetti)

Одним з найцікавіших для відвідання місць у Мавританії є історичне містечко Чінгеті. Добратися сюди дуже непросто, оскільки воно знаходиться посеред Сахари. В будь-кому разі, доведеться рухатися через регіональний центр Атар, звідки до Чінгеті прокладена лише ґрунтова дорога.

Мені пощастило зловити єдине за день авто, яке туди їздить. І ми далі вирушили в дорогу.

У Середньовіччі, коли арабський світ був значно розвиненішим, ніж Європа, Чінгеті процвітало. Тут проходили численні каравани, що перевозили золото із Західної Африки до Середземномор’я.

Залишки древнього міста регулярно відкопують з пісків Сахари, яка невпинно продовжує наступ.

Окрасою міста є локальна мечеть, куди, як невірного, мене не впустили.

Окрема подяка гіду, який показав місто.

А ще завів у одну з декількох місцевих приватних ісламських бібліотек, які функціонують вже багато століть.

Загалом містечко дуже миле.

Наступного ранку я знову заскочив до того ж водія, який раз у день їздить з/до міста, а також застав схід сонця посеред пустелі.

Ну, а далі в Атарі уже пересів на маршрутку в напрямку Нуакшоту, столиці країни. Дорога пролягає цікавими пустельними пейзажами.

Двічі ми зупинялися на молитву просто при дорозі, оскільки так вимагає Коран.

***

Нуакшот

В той самий час Західною Африкою подорожував ще один український мандрівник Василь Гойда. Ми попередньо списалися і домовилися зустрітися в готелі, який знайшов Василь.

Виявилося, що це заможний район мавританської столиці, який виглядає приблизно так.

А це вже райончик трішки скромніший.

Загалом Нуакшот, як і більшість великих африканських міст, доволі неприємна місцина. Оазисом серед всього цього хаосу є хіба що офіс Turkish Airlines, куди ми завітали на чай.

Виявилося, що директор місцевого офісу декілька років працював у Львові. Тож нам було про що поспілкуватися.

***

По дорозі до Сенегалу

Після двох чудових днів у Нуакшоті ми побраталися з Василем та роз’їхалися у протилежних напрямках. Василь – на північ у Західну Сахару і далі в Марокко. А я на південь – у Сенегал (як завжди, на передньому сидінні).

По дорозі навіть бачив купу вітряків. Невже у них також є «зелений тариф»?

Оскільки я рухався на південь, то суха пустеля потроху почала розбавлятися хоч якоюсь зеленню.

І ось нарешті я дістався кордону. Отримав у паспорт штамп про виїзд з Мавританії та сів на паром через річку до Сенегалу.

Нарешті! Я так чекав цього моменту. Але мало що я знав про те, які неприємності мене чекають. Хоча про це уже в наступній статті. А наразі…

***

РЕЗЮМЕ

Скажу відразу: Мавританія – не найприємніша країна для подорожей. Жахливий клімат, практично відсутня інфраструктура та й загалом самостійно подорожувати тут складно.

Загалом тиждень перебування у країні коштував мені $445. 

З них:
$124 – віза (довелося робити двічі) та інші документи
$121 – проживання
$58 – транспорт
$24 – таксі
$76 – харчування
$32 – інші покупки
$10 – екскурсії.

Але оскільки я намірився відвідати усі країни світу, то винятків бути не може. Чесно кажучи, я навіть зловив кайф. Особливо від спогадів про те, що все закінчилося. Не думаю, що хочу ще раз туди повернутися.

Але відвідати все одно рекомендую. Ви цього ніколи не забудете 🙂