Багато українців постійно бідкаються на те, як у нас бідно і погано живеться. Але насправді 80% населення Землі віддали б усе, щоб перебратися на обидва береги Дніпра. Просто гланьте відео і статтю про Сьєрра-Леоне і подивіться, як живе середній клас в Африці.
А далі було ще цікавіше, оскільки наш маршрут Західною Африкою пролягав на схід. І наступною країною стала Ліберія, що у багатьох рейтингах взагалі посідає останнє місце у світі. Для початку ось відео з того візиту.
Ну, а далі запрошую переглянути фото і цілу статтю.
***
Ліберія стала третьою країною у нашій мандрівці та акурат розбила весь маршрут навпіл. Ось як це виглядає на карті пересування регіоном.
***
Кордон
Візу можливо отримати лише наперед. Власне, ми подбали про це ще у Конакри, столиці Гвінеї. Після милої та приємної Сьєрра-Леоне готувалися, що так гладко уже не буде. І, власне, так сталося.
Андрій виїхав з попередньої країни по одному паспорту, а ліберійська віза у нього була в іншому. Звичайно, відсутність виїзного штампу розірвала шаблон прикордоннику і нам дві години довелося пояснювати, що можна мати два чинні паспорти.
Зрештою, ми прорвалися і уже під час заходу сонця сіли обідати в єдиній кафешці (якщо це так можна назвати) на ліберійській стороні. До слова, це був перший прийом їжі за день після сніданку. Тож вибирати не довелося.
Далі знайшли водія, домовилися за прийнятну ціну та в темряві поїхали у столицю країни місто Монровія, куди залишалося ще 2 години ходу.
***
Історичний Екскурс
Взагалі історія країни дуже цікава. Ліберія є однією із двох африканських держав, які ніколи не були колонізовані. Друга – це Ефіопія (за винятком чотирирічної окупації Італією протягом Другої Світової Війни).
Річ у тому, що на початку XIX ст. у США почалися антирабовласницькі рухи. Тож кілька прогресивних меценатів купили землю в Західній Африці та запропонували перебратися туди усім охочим звільненим чорношкірим рабам. Так би мовити, поближче до своїх коренів. Таким чином і виникла сучасна держава Ліберія – країна вільних людей.
Згодом новоприбулі звільнені раби почали самі закріпачувати місцеве населення, і навіть досі у країні спостерігається класова нерівність. В будь-якому разі ліберійці намагаються у всьому наслідувати американців. Але це їм не зовсім вдається.
***
Монровія (столиця країни)
Поселившись у готель, ми вже сильно не розбиралися і просто полягали спати. А зранку з’ясувалося, що це такий доволі непоганий будиночок.
Очухалися та пішли досліджувати місто. Всі люди при параді. Ще б пак. Це ранок неділі, коли усі віряни ходять в церкву.
Архітектура також вражає. Таке відчуття, що я опинився десь на карибах. Сент Кітс або Беліз. Чи як?
Після коротенької прогулянки районом ми зловили рікшу (таку, як в Індії) та поїхали у напрямку центру.
Аж тут раптом при в’їзді у місто, відразу за річкою, майоріє жовто-блакитний стяг. Не може бути.
Виявилося, що це тутешнє генеральне консульство України. Вау! От чого-чого, а цього я точно не очікував. Шкода лише, що це була неділя і не можна було завітати всередину.
У центрі столиці, міста Монровія, збереглося достатньо історичної забудови. Це точно дуже нагадує Кариби.
Більшість будівель обшарпані. Але цього і можна було очікувати від однієї з найбідніших країн світу.
Хоча насправді не все так погано. Споруди капітальні та видно, що раніше тут активно розвивалася економіка.
Як і сусідня Сьєрра-Леоне, у дев’яностих Ліберія пережила кровопролитну громадянську війну. Всі, мабуть, бачили фото підлітків з автоматами під коксом? Таких ми зовсім не зустрічали. Натомість, нас всюди супроводжували усмішки та приємні розмови.
Особливо порадував історичний музей, який точно функціонує за кошти якихось іноземних фондів. Тут представлена чудова колекція традиційних африканських артефактів та пояснюється історія країни.
Також нам навіть вдалося знайти доволі пристойний ліванський ресторан з цінами, як у Західній Європі. До слова, ліванці у багатьох країнах Західної Африки тримають безліч дрібних бізнесів.
А ще вдалося завітати на службу Божу. Цікаво було на це все спостерігати з боку. Абсолютно нормальне життя нормальної країни.
Посеред міста знаходиться пагорб, звідки відкривається чудова панорама на всю Монровію та Атлантичий океан.
А ще там стоїть руїна колись фешенебельного готелю, який зараз просто заростає.
Прогулюючись вулицями ліберійської столиці, ми натрапили на перегляд футбольних матчів. В той момент якраз грала збірна України з Сербією. Ось це так співпадіння.
У місті є декілька великих сучасних готелів, які слугують своєрідним оазисом цивілізації. Ніщо не може зрівнятися з відчуттями перебування у кондиціонованому приміщенні після кількагодинної прогулянки у тридцятиградусну спеку.
Ну, а під вечір можна і на пляж пройтися.
Основним місцем, де тусуються відомі та багаті ліберійці, є Маямі Біч. Тут купа столиків, гарне обслуговування та приємний народ. Завжди знайдеться з ким потеревенити. До нас прилипали продавці алмазів та дівчата, які шукали компанію білих чоловіків. Але у таких випадках, звичайно, варто тримати дистанцію.
***
Найцікавіша автопригода в житті
Наступного ранку за нами приїхав таксист, з котрим ще з вечора ми домовилися про трансфер до прикордонного міста у напрямку Кот д’Івур, де ми і планували переночувати.
Але дорога виявилася настільки доброю, що 250 км ми проїхали за три години і мали у запасі половину дня. Тож, маючи час до 18:00 (коли закривається кордон), вирішили рванути останні 80 км. Уся делікатність полягала тому, що це, мабуть, найменш впорядкований відрізок цілої міжнародної траси, що тягнеться вздовж узбережжя Африки.
Спочатку знайшли і домовилися за повнопривідне авто. Ціну назвали всього $45 за за такий відрізок. Норм.
І почали їхати.
Спочатку це була звичайна грунтова дорога, котру явно готують до твердого покриття. Але згодом траса все звужувалася, а калабані ставали більшими.
Інколи доводилося об’їжджати заглохлі фури.
Але далі болота ставало ще більше. І десь у свідомості посіялася зернина, що ми можемо не проїхати цією дорогою.
Ставало все веселіше.
Середня швидкість становила 15-20 км/год. І буквально за три кілометри до кордону ми повністю вгрузли. До слова, на годиннику було вже 17:45. А залишатися тут на ніч зовсім не хотілося.
Ми уже були готові далі по багну бігти пішки до КПП. Але раптом невідомо звідки взялася групка місцевих хлопців та підштовхнули наше авто. Мені вдалося відкупититися лише окулярами.
Усі кордонні процедури ми проходили уже протягом церемонії зняття прапора. Митники ввійшли у положення та випустили нас із Ліберії, побажавши всього найкращого. Костя цьому дуже зрадів.
А там на боці Кот д’Івуару нас уже чекали місцеві хлопці, щоб довезти до найближчого населеного пункту. Це була ще та історія, але про неї я розповім у статті про наступну країну.
А наразі скажу, що Ліберія – цілком норм. Бідна, слабо розвинута, але приємна країна з милими людьми. Можна їхати.
