Казахстан – дивовижна природа без туристів

Це гостьовий пост мого колеги, а також резидента ОМБІЗ Картелю, Андрія Бондаренка, засновника Andy Travel Club. Він щоразу досліджує нові цікаві місця для своїх авторських турів і розсмакував недавно Казахстан, куди власне наразі збирає групу. 

Ось деталі цього туру, а нижче розповідь про тамтешні красоти. Далі прямим текстом від автора.

***

Ідея зробити першу групову подорож в Казахстан з’явилася, коли побачив фото Чаринського каньйону та гірських озер в Алатау. Це зараз, після повернення, зрозуміло, що це – розкручені місця країни, а поруч є не менш дивовижні: різноколірні гори та каньйони, літні пасовища з юртами, гостинні люди та… майже повна відсутність інфраструктури. Просто фотографій звідси не було. Бо пів року назад тури туди ще ніхто не робив. Та й одинокі мандрівники теж їздили рідко.

Чаринський каньйон

Набрати групу було непросто. Що наш народ знає про Казахстан? Совок, пустеля, цілина, кумис. Не знають люди майже нічого про Казахстан і не вірять в його туристичну привабливість. Це вже зараз, коли я почав постити сторіз з Казахстану і писати пости та викладати фото, підписники почали писати: “А чи буде ще одна група в Казахстан?“, “А ми ж не знали, що там ТАК!“, “Чому слабо переконував нас, що треба їхати?“

Тому сьогодні розповім про Казахстан: про такий, яким він є насправді. З плюсами у вигляді несподівано красивої природи, гостинних мешканців і традицій. І з мінусами у вигляді смердючих дерев’яних туалетів, скромним житлом зі цінами 5-зіркових готелів, розбитих доріг, тотальним совком, важкою їжею.

Так, Казахстан – найкращий, але далеко не ідеальний.

Гори Актау

Перші враження від Казахстану й Алмати: совковий шок

Ми прилетіли з групою в Алмати о 3:30 ночі. За 10 хвилин прийшли контроль та отримати багаж. Робити було нічого і ми поїхали гуляти нічною-ранковою Алма-Атою.

Перші враження були шоковими: ми потрапили в тотальний совок і “росію-матушку”. Але не лякайтесь: за межами Алмати Казахстан інший: справжній, гостинний, етнічний, повний природних об’єктів, яким позаздрить Європа й Африка. Але все по черзі.

З аеропорту ми поїхали в нічний “Парк 28 панфіловців”. На вході до парку, мабуть, одна з найяскравіших будівель Алмати – дерев’яний теремок 19 століття родом з російських казок про тайгу.

Далі – вічний вогонь і без перебільшення жахливий пам’ятник 28 панфіловцям. Він реально як із фільмів жахів. Напис під пам’ятником: “Вєліка Россія, а отступать нєкуда: позаді Москва“… За пам’ятником – величезний православний собор 19 століття.

Місто виявилося звичайним: багато приватного сектору, є старі будинки 19 століття, є сучасні. З урядових будівель симпатична лише мерія. Площа Незалежності навколо – сучасна і приваблива.

Площа Незалежності в Алмати

Спробували прогулятися головною пішохідною вулицю з московською назвою “Арбат”. Але вона виявилася закритою через Ковід. До речі, маски в Казахстані практично ніхто не носить.

Поснідали у типовій радянській ідеальні. Вони тут усі однакові. Холодні манти, кисіль, сирники зі шкільної їдальні, Леонтьєв з колонок. Ласкаво просимо в СРСР!

Але не лякайтесь. Далі буде майже один позитив! Казахстан насправді прекрасний!

Швидше втекти з Алмати! Заілійський Алатау або перше знайомство з Північним Тянь-Шанем

Алмати – це ще СРСР, а Казахстан починається за її межами. Перед тим, як розпочати обов’язкову програму подорожі, ми з групою заїхали на гірськолижний курорт Ак-Булак, що приблизно в 40 кілометрах на схід від Алмати.

Ми дочекалися відкриття канатної дороги і піднялися на самий її верх. Перша станція знаходиться на висоті 1700 метрів, друга – на 2100 метрів. Долину, де розташована Алмати, видно як на долоні. А над нами – скелясті вершини Заілійського Алатау і граційні ялини.

Втекти від київської спеки у прохолоду передгір’я Тянь-Шаню – це те що треба!

Етноаул Гунни: перше занурення в казахське життя

Більшу частину першого дня у Казахстані та першу ніч ми з групою провели на туристичній базі Гунни у передгір’ях Заілійського Алатау в 40 кілометрах на схід від Алмати. Ночували в юртах та знайомилися з основними казахськими обрядами.

І нехай юрти тут адаптовані для туристів, а всі обряди – театралізоване шоу. Але це – найкращий спосіб познайомитися з культурою казахів для тих, хто у Казахстані вперше.

Гостей зустрічають церемонією “шашу” два вершники, а дівчата в національних костюмах посипають цукерками. Господарка проводить майстер-клас приготування “баурсаків” – національного блюда з тіста. Воно досить просте з тіста, але смачні. Смажиться у великому казані у маслі.

Нам показали, як облаштована юрта, запросили до дастархану (столу), пригостити кумисом та місцевим дуже твердим сиром курт.

Потім господарська зіграла на домбрі, заспівала. І ми подивилися ще декілька обрядів: “бесикке салу” – покладання немовля у люльку та “сирга салу” – приготування нареченої до весілля.

Після обіду нам показали кінське шоу. Що витворяли хлопчики і дівчата на конях, треба було лише бачити! Показали традиційні кінські ігри: боротьбу на конях та “погоню за дівчиною”.

Ночували у юртах, але з усіма вигодами всередині. Обід, вечеря та сніданок були зі страв національної кухні. Щоразу різних.

Ввечері прогулялися по лісу і горах, подивилися дивовижний захід сонця. А коли стемніло, розпалили варту і слухали казахські народні пісні, які співали місцеві хлопчики і дівчатка. Ми здивувалися, коли вони заспівали українські пісні Христини Соловій та “Казки”.

Чаринський каньйон – найвідоміший у Казахстані

Його часто порівнюють з Гранд-каньйоном в Аризоні. Він поступається своєму старшому брату з США лише розміром. Але Чаринський каньйон має 2 переваги:

1. В нього можна спуститися, прогулятися і навіть переночувати, що ми й зробили минулого тижня.
2. В ньому ростуть реліктові ясені, які пережили льодовиковий період.

Чаринський каньйон

Цього ранку ми дослідили найкрасивіше місце каньйону – Долину Замків. Це – загадкові скелі з червоного пісковику, створені часом і вітром. Висота вертикальних стін – від 150 до 300 метрів, а їх форми такі різні! Деякі з них схожі на скам’янілих динозаврів, інші – на голови гігантських чарівників. Тут вам і фантастичні вежі, і небесні мости та інші неймовірні фігури різних кольорів!

Чаринський каньйон – найбільш розкручений у Казахстані. Чи він найкрасивіший? Він – нереально красивий, але поруч є ще красивіші. Я обов’язково всіх їх вам покажу! Якщо на Чаринському каньйоні можна зустріти туристів, то інші каньйони про них не чули.

Нам пощастило, бо ми потрапили на фотосесію казахської дівчини у червоній сукні. На її фоні каньйон виглядав ще фотогенічніше.

Наберіться терпіння: усі подальші природні об’єкти Казахстану будуть ще крутішими!

Каїнди – містичне гірське озеро в Казахстані, звідки стирчать білі стовбури

Після обіду ми поїхали на незвичайне озеро в ущелині гір Кюнгей Алатау – Каїнди. Дорога до озера складна. В селі Сати треба орендувати старий УАЗик, бо навіть далеко не кожен позашляховик так проїде. Трясе так сильно, що 12 кілометрів дороги здаються вічністю. Зате коли приїжджаєш на місце – просто шаленієш від побаченого!

Озеро лежить вузькій ущелині в оточені соснових лісів на висоті 2000 метрів. Його назва перекладається, як “березове озеро”. Хоча з під його бірюзової водної гладі стирчать зовсім не берези.

Озеро Каїнди

Озеро утворилося у 1911 році внаслідок сильного землетрусу. Вода заповнила ущелину, але не знищила ялини, крони яких і досі стирчать з озера, немов щогли ескадрилій підводних човнів. Вони разом з бірюзовою водою озера створюють фантастичний пейзаж.

Озеро Каїнди

Стовбури збереглися за стільки років, бо вода в озері дуже холодна навіть влітку. З часом вони побіліли і стали схожі на стовбури беріз. Цікаво, що внизу під водою збереглися гілки дерев, окутані водоростями.

Ніч провели у селі Сати у новому готельчику. Ціни – максимальні, умови – мінімальні. Такі реалії Казахстану. Зате ввечері до нас на вечерю завітала дівчина з домброю і заспівала багато казахських народних пісень. Виявилася, що дівчина – не проста, а вона є будинку культури в Сати.

Пізніше в ресторан зайшов полковник поважного віку і запитав звідки ми. Коли сказали, що в України, то він вигукнув “Слава Україні!” і заспівав “Розпрягайте хлопці коні!” Запитали у водія, звідки тут так багато людей знають напам’ять українські пісні, він сказав: “Ми завжди співаємо українські пісні, коли великим колом по вечорах”.

Чорний, Червоний та Місячний каньйон у приватній власності

Зранку ми продовжили оглядати каньйони. Каньйонів в Алматинській області багато: червоні, жовті, білі, чорні. Всі вони знаходяться поруч з річкою Чарин. Але доріг майже немає. Щоб потрапити в сусідній каньйон, який за 5 кілометрів від попереднього, доводиться об’їжджати 40 км ґрунтовками. На відміну від Чаринського каньйону, на інших каньйонах ми не зустріли жодної автівки та жодного туриста.

Спочатку заїхали на Чорний каньйон. Його називають так не лише завдяки кольору. Він найнебезпечніший. Тут такі сильні вітри, що може здути, коли стоїш біля прірви. На краю каньйону стоїть пам’ятник туристу, який впав у каньйон.

Чорний каньйон

Місячний каньйон – один з найпривабливіших в околицях Чарину. Стінки гір тут – світло-кремового кольору. Гора поруч – темнішого кольору, а за нею – майже чорного. Це все створює цікаву гру кольорів. Дійсно нагадує місячну поверхню.

Посередині каньйону стоїть паркан. Наш водій каже, що далі не можна – приватна територія. В Казахстані таке буває. Це для нас каньйони і кольорові гори – це надзвичайні дива природи. А місцеві, мабуть, цього не відчувають.

Місячний каньйон

Мабуть, когось обурить: “Як це так, такий природний об’єкт у приватній власності?” А чому б і ні? Ми туристів не бачили ні разу: ні так, ні в каньйонах поруч, ні в кольорових горах, яким позаздрять Аризона і Юта. А так, принаймні, до приватної власності хоча б є якась ґрунтова дорога, якою можна доїхати в каньйон. А так би туди ніхто не доїхав. І мабуть, і не знали б про те, що існує таке диво.

Паркан не заважає огляду каньйону. Єдине що – потрапляє в кадр.

Наступний каньйон – Бестамак. Має переважно червоні кольори з відтінками зеленого та рожевого кольору. Цей каньйон мені сподобався найбільше. Його химерні кам’яні утворення нагадують цілі місця, замки, окремі будівлі. Питання одне: чому ми одні, де туристи?

Каньйон Бестамак

Заночували в одному з гостьових будиночків у каньйоні Темирлік. У господарів є 2 дерев’яних будинки для гостей. Туалет на вулиці, але добрий. Господарі виявилися дуже душевними. На подвір’ї є лазня, якою із задоволенням скористалися. А яка була смачна їжа з місцевих страв в баранини! А яка настоянка з місцевих трав!

Важливе застереження щодо місцевої їжі. Вона тут дуже жирна, переважно з баранини. На наступний день можуть початися проблеми зі шлунком. Щоб цього не відбулося, треба страви записати великою кількістю гарячого чаю. Або горілки, кому як більше подобається.

Темирлік – це саме той каньйон, де ростуть реліктові ясені, які пережили льодовиковий період. На відміну від сусідніх каньйонів, в його червоних стінах – цілий оазис з ясенів, інших дерев, кущів і трав. Ясені мають дуже широкі стовбури – в 4 людських обхвати.

Каньйон Темирлік з реліктовими ясенями

Високогірне озеро Кольсай, що змінює колір води

Ще одне гірське озеро в Кюнгей Алатау, біля села Сати. Але на відміну від озера Каїнди, сюди веде добра асфальтована дорога. Може і тому Кольсай – чи не єдине місце в Південно-Східному Казахстані, де є туристи. А їх тут дійсно багато!

Озеро Кольсай

Туристична інфраструктура тут також добре розвинута: велика стоянка для авто, човни для катання по озеру. А ще можна сфотографуватися у казахському національному одязі з беркутом.

Озеро лежить на кордоні ялинового лісу та альпійських лугів. Воно має темно-синій колір і наповнене льодовиковою водою. Але в залежності від освітлення, куту падіння сонця та від місця, з якого дивишся на озеро, воно може приймати інші відтінки: бірюзовий, зелений, блакитний. Навколо озера живуть марали, гірські козли, вовки, ведмеді і навіть снігові барси.

Ми декілька годин бродили навколо озера, роздивляючись його з різних ракурсів, насолоджуючись гірськими краєвидами та відтінками води в озері.

На жайлау в долину Шалкодесу

Жайлау в Казахстані – це пасовища, на які женуть худобу на літо.

Долина Шалкодесу – це величезне плато на висоті понад 2000 метрів, з 3 боків оточене гірськими хребтами. На все літо сюди женуть десятки тисяч вівців, коней, корів і ставлять тимчасові юрти.

Пасовище в долині Шалкодесу

Шалкодесу досить далеко від туристичних шляхів. Їхати далеко, дорога – звичайна ґрунтовка, яка перетинає річки. Але долина – це місце, де можна побачити справжнє життя казахів: справжніх кочовиків, справжні юрти, справжню гостинність.

Коли їдеш позашляховиком по плато, то худоби стільки багато, що все навколо нагадує Велику міграцію тварин в Серенгеті у Танзанії.

Кочовики ставлять юрти, в яких живуть все літо. В будь-яку юрту можна зайти і зупинитися переночувати чи пообідати. Ми так і зробили: заїхали в юрту, біля якої був великий захід худоби. Головним на господарстві виявився 19-річний юнак. Крім нього худобу випасав його молодший брат, а за господаркою займалися 2 сестри.

Побачивши нашу групу, вони відразу ж запросили нас в юрту для того, щоб ми пообідали. Пригостили традиційним твердим сиром курт. А ми їх – своїми ланч-боксами з сосисками.

Якими добрими, щирими й гостинними є казахські кочовики – словами не передати. Щоб відчути справжнє казахське життя, треба їхати далеко, на жайлау!

Цього ж дня заїхали на озеро Тузколь. Сюди важко дістатись. Але ті, хто доїдуть, зможуть помилуватися мальовничою панорамою на хребти Центрального Тянь-Шаню з найвищою вершиною Казахстану піком Хан-Тенгрі (7010 м) і величним піком Перемога (7439 м). А рівень солі в озері досягає рівня Мертвого моря.

Ввечері прибули на гарячі джерела, що знаходяться між містечком Чунджа та китайським кордоном. Зупинилися у достатньо приємному будинку відпочинку. На території було аж 3 басейни: з гарячою, теплою і напівтеплою водою з підземних джерел.

Дерев’яна мечеть-пагода в Жаркенті та уйгурський лагман

З архітектурою у південно-східному Казахстані не склалося. Але у невеликому уйгурському місті Жаркет біля китайського кордону є справжній шедевр – різноколірна мечеть-пагода, побудована з дерева без єдиного цвяха.

Мечеть-пагода у Жаркенті

Мечеть, яку називають “Дунганською”, була створена у 1895 році за проєктом китайського архітектора Хан Піке. Тому і не дивно, чому вона нагадує китайські пагоди. До речі, дунгани – це китайці, які сповідують іслам.
Комплекс зустрічає великою брамою з розписами, мозаїками та склепінням “зоряне небо”.

Мечеть захоплює своєю архітектурою: яскраві візерунки даху і вежі.

Всередині не менш захопливо: стелі й стіни, прикрашені національними орнаментами культур різних народів, ажурне різьблення і квіткові малюнки.

У Жаркеті ще є церква, також дерев’яна, присвячена Іллі-пророку. Спорудили її у 1892 році у типово російському єпархіальному стилі. Але яскраве фарбування та декорації у вигляді дерев’яного різьблення роблять храм доволі симпатичним. Дивно, але всередині церкви можна спокійно фотографувати! Це дуже незвично для Московського Патріархату.

Церква Іллі-Пророка в Жаркенті

Пообідали у єдиному відкритому кафе уйгурським лагманом. Це – смажена або зварена локшина зі шматочками м’яса, овочів та з гострим соусом. Смачно, але гостро. наступні лагмани на нашому шляху ми вже просили робити не гострими.

По дорозі з Жаркента в Алтин-Емель заїхали в село до родини, яка тримає багато верблюдів. На подвір’ї – юрта. Господар запросив до юрти й пригостив верблюжим молоком з сиром курт. Воно кислувате, але набагато м’якше, ніж кумис.

Верблюди на сільському подвір’ї

Тигрові гори

Ми спокійно їхали собі на ночівлю в поселення Басши, коли наш водій Асхат на половині дороги зупинив авто і сказав: “Йдіть прогуляйтесь та підніміться на цей невисокий пагорб”. Коли піднялися, не повірили своїм очам.

Тигрові гори

Перед нами відкрився вид на цілий масив невисоких гір, які були пофарбовані у різні відтінки коричневого, помаранчевого та жовтого кольорів. Візерунки були такі ідеальні, що начебто це не природа, а самі люди пофарбували гори.

Природні візерунки деяких гір нагадували окрас тигра: недарма гори називають Тигровими. Правильна географічна назва гір – гори Далантау. Вони не високі, близько 1100 над рівнем моря.

Шоковані побаченим, ми ще довго не могли відірвати очі від Тигрових гір, і просто сиділи “втикали”, просто дивлячись на них. Навколо нас нікого не було. На трасі, крім нашого мікроавтобуса, теж не було машин. Вказівників жодних також не було. Ніщо не натякає на те, щоб біля дороги такий об’єкт!

Тигрові гори

– Асхат – це найкраще, що ми бачили за ці всі дні в Казахстані!

– Не поспішайте, висновки будете робити в кінці подорожі!

Ночували у гостьовому будиночку в селі Басши. Родина господарів виявилася дуже гостинною. А їжа – найсмачнішою за всю подорож. Особливо манти! Ніхто не думав, що манти можуть бути такими нереально смачними!

Актау – гори всіх кольорів райдуги

Звичайно, коли я розробляв програму подорожі в Казахстан, я знав про гори Актау і навіть бачив фотографії. Дуже симпатичні вапнякові гори майже білого кольору. Власне, Актау і перекладається, як “Білі гори”. Але побачили ми щось набагато грандіозніше, ніж очікували.

Їхали від села Басши довго, і як завжди трусило: дороги тут переважно ґрунтові з вибоїнами. По дорозі побачили різноколірні гори, що нагадували Райдужні гори в Перу. Це були свинцеві гори Катутау.

Свинцеві гори Катутау

На під’їзді до гір Актау побачили ще одні незвичайні гори – Червоні гори. Половина їх мала звичайний піщаний колір, а половина – яскраво-червоний.

Червоні гори

Далі майже півдня провели в трекінгу горами Актау. Спека була жорстока, але на неї не зважали: настільки яскраві пейзажі були навколо. Гори навколо були різних відтінків: білі, жовті, рожеві червоні. Рельєфи гір нагадували то коріння дерев, то химерних тварин.

Нарешті дійшли до білих гір Актау!

Коли почали придивлятися, зрозуміли, що гори не зовсім і білі. А коли підійшли до них впритул, побачили, що гори пофарбовані природою у різні кольори веселки! Такого ми точно не очікували побачити!

І знову за весь день – жодного туриста! Ми єдині та десятки кілометрів неземної краси! У підсумку в кінці трекінгу ми такі побачили білі гори!

Білі гори Актау

Бархан, що співає

Перед тим, як заїхати на найвідоміший об’єкт в парку Алтин-Емель, ми мали чудовий обід в одному з оазисів. Наш гід Асхат приготував для нас м’ясо джейрана. Обід був не просто в оазисі, а під вербою, якій понад 700 років!

Яке ж було наше здивування, коли поруч з вербою ми побачили струмок червоного кольору! Водорості надавали воді такого ж кольору, як і річці Каньо-Кристалес у Колумбії, яку ми з групою бачили буквально за тиждень по подорожі в Казахстан.

І ось, нарешті, він – бархан! Я його уявляю зовсім іншим – невеликим піщаним пагорбом. А виявилося, що це – велика піщана гора висотою близько 200 метрів. Виглядала вона дуже привабливо і фотогенічно.

Бархан, що співає

Скрізь пишуть, бо бархан співає. Але щоб почути його “спів”, треба піднятися на його вершину. Це було єдине місце в Казахстані, де під час нашої подорожі була неймовірна спека. Тому задача піднятися на бархан була не з легких…

Бархан, що співає

Але ми майже піднялися. Це було довго і важко. Вершина бархану наближалася дуже повільно. До заповітної цілі ми не дійшли метрів 70. На той час вже закінчився запас води, а підійматися стало просто неможливо: ноги засмоктував пісок. Ми вирішили далі не підійматися. Внизу за барханом побачили чудову панораму долини річки Ілі.

Настав час послухати, як співає бархан. Щоб почути його спів, треба змусити рухатися величезний обсяг піску. Ми всією групою разом почали з’їзд донизу. Пісок “поїхав” разом з нами й бархан заспівав!!! Його звуки нагадують щось середнє між гулом пароплавів, органної музики і барабану. Як це звучить, дивіться і слухайте на відео:

Втомлені, але щасливі, ми спустилися вниз по бархану, сидячи на п’ятих точках. По дорозі до Алмати  нам ще пощастило побачити чудовий захід сонця!

До нових зустрічей, Казахстан!

Останній день ми прогулялися столицею, з’їздили на Медео – спортивне містечко, відоме з часів СРСР, і піднялися канатною дорогою на гірський курорт Шимбулак.

Ввечері нам чекала вечеря у традиційному казахському ресторані зі стравою національної кухні під назвою “бешбармак”. Ця страва готується з кінського м’яса. На великому підносі подається декілька видів конини з неймовірно смачним тістом. Зараз бешбармак рідко хто готує, але спеціально для нас його приготували! Було нереально смачно і колоритно!

Перед аеропортом заїхали канаткою на пагорб Кок-Тобе: подивитися ще один неймовірний захід сонця і панораму нічної Алма-Ати.

Хочеш побачити все те, що побачили ми? І відчути такі ж емоції від незайманої природи? Наступна подорож до Казахстану відбудеться з 17 по 24 жовтня. Деталі подорожі дивись на сайті: https://andy-travel.com.ua/tour/kazahstan

Андрій Бондаренко, тревел-експерт, керівник клубу мандрівників Andy Travel Club, організатор пригодницьких подорожей для малих груп в країни Африки, Південної Америки і Азії.